Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду
суб’єкта, але і від конкретного змісту суб’єктивного права. Останнє, в свою
чергу, визначається його призначенням, тобто тою метою, для якої воно
надається уповноваженій особі. Так, суб’єктивне право авторства має
забезпечити непублічне визнання того факту, що особа є творцем нового,
творчого самостійного твору. У зв’язку з цим на перше місце постає надана
автору твору можливість вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від будь-
яких дій, які можуть заперечувати або ставити під сумнів цю обставину.
Конктретні способи реалізації цієї можливості, тобто способи здійснення
суб’єктивного права авторства, можуть бути різними, але суть їх буде
зводитись до вимоги певної поведінки зобов’язаних осіб.
Поряд з цим право авторства може здійснюватися суб’єктом і шляхом особистих активних дій, хоча такий спосіб здійснення права в даному випадку є лише допоміжним способом його реалізації.
Від характуру суб’єктивного права залежить і той факт, чи буде це право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних дій. Так, наприклад, якщо суб’єктивне право на прийняття спадщини може бути здійснене тільки одноразово, то право наймача за договором найму жилого приміщення передбачає здійснення багатьох, повторних дій по використанню жилого приміщення.
В законодавстві передбачені випадки, коли здійснення суб’єктом свого цивільного суб’єктивного права можливе лише при умові згоди особи, інтереси якої можуть бути порушені. Так, якщо власник хоче продати будинок, який є часткою спільної власності то він зобов’язаний повідомити про це решту власників будинку. І, тільки, якщо вони відмовляться від здійснення права привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будинку іншим особам.
Закон може надати суб’єкту цивільних правовідносин право вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. Так, згідно з Законом України “Про захист прав споживачів”, якщо покупець виявляє недоліки чи фальсифікацію товару (протягом встановлених термінів), він має право обрати один з запропонованих законом варіантів, а саме, вимагати:
1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;
2) заміни на аналогічний товар належної якості;
3) відповідного зменшення купівельної ціни;
4) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
5) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав3.
Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у правоздатної особи, так і третіх осіб або представника. В останньому випадку представник завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і реалізує право, що належить особі, яку представляють, шляхом відповідних повноважень (наприклад, довіреності).
§ 4. Межі здійснення цивільних прав.
Стаття 22 Конституції України встановлює, що прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Тобто важливим є розуміння співвідношення між інтересами особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і відповідно колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою інших людей та обгрунтованими вимогами суспільства.
Поряд з цим у ряді статей Конституції передбачена можливість обмеження деяких прав людини і громадянина за наявності певних обставин.
Затверджуючи принцип свободної реалізації належних громадянам та юридичним особам суб’єктивних прав, чинне законодавство у той же час пред’являє певні вимоги, які повинні додержуватися при їх здійсненні. Зміст цих вимог неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення конкретних суб’єктивних прав.
Частина 2 статті 5 Цивільного кодексу України містить загальне правило, яке встановлює межі здійсненні суб’єктивних прав, а саме, при здійсненні прав і виконання обов’язків громадяни і організації повинні додержуватися законів, поважати моральні принципи суспільства.
Так, Законом України “Про власність” передбачено право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону4. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.
Власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та інтереси громадян, які охороняються законом, юридичних осіб і держави.
Наявність останньої вимоги продиктована тією очевидною обставиною, що
права різних суб’єктів у суспільстві тісно переплетені та взаємопов’язані.
При здійсненні своїх прав суб’єкт повинен рахуватися з тим, що інші особи є
власниками аналогічних або суміжних прав, які так само визнаються і
охороняються законом. Наприклад, наймач (власник) житлового приміщення не
може використовувати його таким чином, щоб його дії перешкоджали здійсненню
аналогічних прав іншим особам, які проживають у цьому будинку. Іншими
словами, цивільні права одного суб’єкта закінчуються там, де починаються
права іншого суб’єкта.
При здійсненні цивільних прав громадяни і юридичні особи повинні додержуватись моральних засад суспільства. Це, звісно, не означає, що цивільний закон прирівнює моральні норми до правових. Саме по собі порушення моральних норм не передбачає для учасників цивільно-правових відносин несприятливих юридичних наслідків, бо інакше тлумачення закону ігнорувало б відмінності, які існують між нормами права і моралі. Адже останні не можуть служити нормативною базою регулювання відносин. Зміст зазначеної вимоги полягає у тому, що у визначенні моральних меж здійснення суб’єктивних прав основну роль повинні відігравати загальнолюдські цінності. Суб’єктивне цивільне право не повинно здійснюватися всупереч моральним засадам суспільства. Так, наприклад, спір про вивільнене ізольоване жиле приміщення у комунальній квартирі, на яке одночасно претендують декілька наймачів, які мають формально рівні юридичні права на його приєднання, може бути правильно вирішений тілки на основі визначення моральної ваги прав претиндентів. Моральні принципи суспільства відіграють важливу роль при вирішенні цілого ряду інших цивільно-правових спорів, зокрема, пов’язаних з виселенням із-за неможливого спільного проживання, розділення майна в натурі, усунення від наслідування і інше.
Загалом при здійсненні суб’єктивних прав повинен домінувати принцип
“дозволено все, що не заборонено законом”.
В частині 1 статті 5 Цивільного Кодексу України викладене положення,
згідно з яким цивільні права охороняються законом за винятком випадків,
коли вони здійснюються всупереч з призначенням цих прав. Призначення права
– це мета, для досягнення якої це право надано суб’єкту. Призначення
суб’єктивних прав або прямо визначається цивільним законодавством або
встановлюється учасниками у їх договорі, або витікає із суті даного права5.
Так, наприклад, за договором найму жилого приміщення наймачу та членам його
сім’ї надається жиле приміщення для проживання, тобто для задоволення
потреби у житлі. Тому, якщо жиле приміщення самовільно використовується з
іншою метою, наприклад, для організації виробництва або для ведення
підприємницької діяльності, це буде означати, що право здійснюється
всупереч з його конкретним призначенням (ст. 329 ЦК). Цивільні права, які
здійснюються всупереч з їх призначенням, не користуються правовою охороною.
Однак, як зазначають деякі автори, викладена в такому контексті норма
(ч. 1 ст. 5 ЦК) не узгоджується з вищезазначеним принципом здійснення
суб’єктивних прав. Адже мета суб’єктивних цивільних прав не може бути
покладена в основу критерію визначення меж їх здійснення6.
І все ж така норма є не тільки у цивільному законодавстві України, але й передбачена, наприклад, цивільним законодавством Російської Федерації.
Отже, кожне суб’єктивне право має свої межі. Останні визначають міру
можливої поведінки суб’єкта. При порушенні встановлених меж настають
несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення
суб’єктивного цивільного права, стягення в доход держави отриманного по
угоді та інші наслідки (ст. 49 ЦК України). Так, постановою Пленуму
Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року “Про судову практику в
справах про визначення угод недійсними” зазначено, що дія ст. 49 Цивільного
кодексу поширюється на угоди, які укладені з метою, яка завідомо суперечить
інтересам держави і суспільства. До таких угод, зокрема, належать угоди,
які спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або
чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що
знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам
суспільства тощо7.
В проекті Цивільного кодексу України передбачена стаття 13, яка називається “Межі вільного здійснення цивільних прав”. Норма цієї статті передбачає, що цивільні права здійснюються в межах, які надані особі законами та договорами. Недопустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Передбачено також положення, що при здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних засад суспільства.
Поряд з цими вимогами, межі здійснення цивільних прав визначаються і деякими іншими моментами. Так, правомірність реалізації права може залежити від обсягу право- та дієздатності учасників цивільних правовідносин, зокрема, від характеру спеціальної правоздатності юридичної особи, від встановленого законом чи договором строку реалізації права, від наявності або відсутності певних умов та ін.
З метою недопущення монополістичної діяльності, тобто дій господарюючих суб’єктів, направлених на недопущення, обмеження або ліквідацію конкуренції, проектом Цивільного кодексу України передбачено ряд додаткових правил, визначаючих межі здійснення цивільних прав у сфері підприємницької діяльності.
Таким чином, межою здійснення суб’єктного права може бути:
1) порушення прав та інтересів інших осіб і держави, які охороняються;
2) заподіяння шкоди навколишньому середовищу;
3) дотримання моральних засад суспільства;
4) порушення чинного законодавства.
Дії суб’єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках наданих їм прав, але з порушенням цих меж, характеризуються у літературі, як зловживання правом. Хоча використання цього поняття ставиться під сумнів, навіть чинне цивільне законодавство не містить положення, яке б розкривало його зміст, – його існування теоритично виправдане8.
Зловживання правом – це особливе цивільне правопорушення. Специфіка його посягає у тому, що дії порушника формально спираються на належне йому право, однак при конкретній реалізації вони приймають таку форму і характер, що це призводить до порушення прав інших осіб та їх інтересів, які охороняються. Так, явним зловживанням права повинні бути визнані дії власника суб’єктивного права, якщо вони здійснюються з однією метою – завдати шкоди іншій особі. Не викликає сумніву кваліфікація в якості зловживання правом розглянутих раніше дій підприємців, які направлені на обмеження конкуренції. В обох випадках права неправомірно здійснюються, тобто в протиріччі з їх призначенням.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
