Ст. 933 ЦК України додатково закріплюється перелік взаємообумовлених обов’язків сторін, що стосуються механізму надання, перевірки та використання документів та інформації, які пов’язані з вантажем та самою можливістю надання транспортно-експедиційних послуг. Ці документи та інша інформація повинні стосуватися властивостей вантажу, умов його перевезення та містити іншу інформацію.
Первинний обов’язок з надання вищезазначених документів та інформації покладено на клієнта. Проте при цьому слід звернути увагу на ту обставину, що відповідно до укладеного між сторонами договору транспортного експедирування, отримання, підготовка, складання певних документів та отримання інформації може бути включено до переліку послуг, які надає експедитор. Логічним висновком з чого буде констатація відсутності обов’язку клієнта надавати експедитору документи та інформацію, які повинен отримати, підготувати та скласти відповідно до умов договору саме останній [27, c. 360].
Недотримання клієнтом обов’язку з надання необхідних документів та інформації або надання цих документів та інформації з недоліками чи у неповному обсязі не має наслідком прострочення кредитора, оскільки згідно з ч. 2 ст. 933 ЦК України подібні дії (бездіяльність) клієнта покладає вже на експедитора обов’язки з повідомлення клієнта про виявлені недоліки одержаних документів та інформації й пред’явлення до нього ж вимог з надання необхідної додаткової інформації. Тільки після виконання експедитором своїх обов’язків можливо стверджувати про виникнення прострочення кредитора (ст. 613 ЦК) та можливість реалізації експедитором прав, передбачених частинами 3, 4 ст. 933 ЦК України.
Звертаючи увагу на права сторін, слід відзначити, що безпосередньо у тексті глави 65 ЦК України закріплено лише основне право клієнта – право вимоги належного надання обумовлених договором транспортно-експедиційних послуг. Внаслідок чого можливо спрогнозувати, що конкретизація цього права та закріплення за клієнтом інших прав, має відбуватися з врахуванням положень договору та іншого законодавства.
Більше уваги приділено правам експедитора, оскільки, окрім вищезазначених головних його прав на отримання плати за надані послуги та видачу йому довіреності, ЦК України акцентує увагу ще над вух його правах. По-перше, відповідно до ч. 1 ст. 933 ЦК України він має право залучити до виконання своїх обов’язків інших осіб. Тобто, має місце дія спеціального, стосовно ст. 527 ЦК України, положення. Правовим наслідком реалізації експедитором цього права є його відповідальність за дії цих осіб перед клієнтом. По-друге, у випадку ненадання клієнтом документів та необхідної інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов’язків за договором до надання документів та інформації в повному обсязі (ч. 3 ст. 933 ЦК).
Припинення договору транспортного експедирування можливе відповідно до загальних положень глави 50 ЦК України шляхом виконання (ст. 599 ЦК), переданням відступного (ст. 600 ЦК), зарахуванням (ст. 601 ЦК), домовленістю сторін (ст. 604 ЦК), прощенням боргу (ст. 605 ЦК) тощо. У той же час, згідно зі ст. 935 ЦК України, договір може бути припинено достроково внаслідок односторонньої відмови від нього будь-якої з сторін договору. При цьому право на односторонню відмову від договору не пов’язане з порушенням зобов’язання іншою стороною (ч. 1 ст. 615, ч. 3 ст. 651 ЦК), а ґрунтується на загальному положенні про можливість відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК) і здійснено з дотриманням вимог ст. 935 ЦК України.
Механізм припинення договору транспортного експедирування шляхом односторонньої відмови встановлено ст. 935 ЦК України. Головною складовою такого механізму є обов’язок ініціатора припинення договору повідомити контрагента про це в розумний строк. Виходячи з принципів справедливості та добросовісності, саме на ініціатора відмови може бути покладено ризики визнання фактичного строку попередження «не розумним», тобто не достатнім для захисту прав та законних інтересів іншої сторони та недоведеності факту отримання попередження взагалі. Окрім того, у будь-якому випадку на сторону, яка заявила про відмову від договору, покладається обов’язок з відшкодування збитків, завданих контрагенту в зв’язку з такою відмовою, зрозуміло з урахуванням загальних положень ч. 2 ст. 616 ЦК України [30, c. 258].
Розглядаючи питання цивільно-правової відповідальності сторін договору транспортного експедирування, слід зазначити, що у цілому вона ґрунтується на загальних засадах, частковим підтвердженням чого є положення ст. 934 ЦК України, згідно з якою за порушення обов’язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 ЦК України. Уявляється, що покладення цивільно-правової відповідальності на клієнта за загальним правилом відбувається на ти же засадах [21, c. 292].
Однак є і
спеціальні випадки покладення цивільно-правової відповідальності на одну із
сторін договору. Так, якщо експедитор реалізував наявне у нього право на
залучення до виконання своїх договірних обов’язків інших осіб (ч. 1 ст. 932
ЦК), то у випадку невиконання чи неналежного виконання цими особами обов’язків
за договорами, саме експедитор буде відповідати у цивільно-правовому порядку
перед клієнтом за порушення умов договору (ч. 2 ст. 923 ЦК). У свою чергу,
відповідно до ч. 4 ст. 933 ЦК України, клієнт відповідає перед експедитором за
збитки, завдані останньому у зв’язку з порушенням обов’язку щодо надання
документів та інформації, необхідних для виконання експедитором обов’язків,
встановлених договором. Разом з тим, розмір збитків, що відшкодовуються
експедитору, може бути зменшений, якщо останній умисно або з необережності
сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням клієнтом договірного
обов’язку з надання необхідної документації та інформації, або не вжив заходів
щодо їх попередження чи зменшення (ч. 2 ст. 616 ЦК).
3. Правова
характеристика договору автомобільного перевезення
3.1. Правова характеристика відносин, що виникають на автомобільному транспорті
Швидкий розвиток автомобільного транспорту країни надає питанням правового регулювання цієї галузі транспорту особливо актуального характеру. За останні роки спостерігається значна активність у ліквідації відставання правової організації автомобільних перевезень. Розвивається нормотворча діяльність що автомобільного транспорту, видано значну кількість нормативно-правових актів: законів, правил та умов перевезень тощо, які регулюють роботу автомобільного транспорту, готується Статут автомобільного транспорту України [22, c. 343].
Основними нормативними актами, що регулюють питання у цій сфері, є: Цивільний кодекс України, який містить норми щодо перевезення пасажирів і вантажів і Господарський кодекс України, який регулює питання щодо перевезення вантажів. Також слід відзначити закони України «Про транспорт», який визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту, в тому числі автомобільного; «Про автомобільний транспорт», який визначає питання організації та експлуатації автомобільного транспорту; «Про дорожній рух», який визначає основні питання дорожнього руху з метою захисту життя та здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.
До джерел правового регулювання діяльності автомобільного транспорту відноситься Постанова Ради Міністрів УРСР «Про Статут автомобільного транспорту Української РСР», який визначає питання організації і здійснення перевезень пасажирів, вантажу, багажу та пошти автомобільним транспортом, відповідальності учасників автотранспортних правовідносин.
Постанови КМ України, зокрема: «Про правила дорожнього руху», «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту».
Накази Міністерства транспорту та зв’язку України, зокрема: «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні», «Про затвердження Типового технологічного процесу надання послуг пасажирських автостанцій та автовокзалів», «Про затвердження Правил перевезень пошти автомобільним транспортом».
Міжнародні конвенції, зокрема «Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу» та «Конвенція про дорожній рух».
Постанови Президії та Пленуму Вищого господарського суду України та Верховного Суду України з питань практики вирішення спорів, що виникають із перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про автомобільний транспорт» (далі – Закон) автомобільний транспорт загального користування як підгалузь галузі транспорту покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в автомобільних перевезеннях. Його утворюють перевізники, автостанції, автовокзали, виконавці ремонту і технічного обслуговування автомобільних транспортних засобів, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції та контейнерні пункти. До автомобільного транспорту загального користування, відповідно до Закону, належать автомобільні транспортні засоби перевізників, що використовуються ними для надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів.
Перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом в Україні здійснюється за допомогою автомобільних транспортних засобів, які відповідно до ст. 1 Закону визначаються як дорожні транспортні засоби, за допомогою яких здійснюється перевезення пасажирів і вантажів автомобільними дорогами чи виконання спеціальних робочих функцій.
Автомобільні транспортні засоби за своїм призначенням поділяються на пасажирські автомобілі, вантажні автомобілі, вантажопасажирські автомобілі і причепи.
Відповідно до ст. 12 Статуту для здійснення перевезень вантажів, пасажирів, багажу та пошти автотранспортні підприємства і організації повинні мати рухомий склад: вантажні автомобілі і автомобільні причепи різної вантажопідйомності (бортові, самоскиди, фургони, цистерни, автомобілі і автомобільні причепи з ізотермічними та іншими спеціалізованими кузовами), автомобілі підвищеної прохідності, автомобілі-тягачі з напівпричепами, автобуси різних типів і легкові автомобілі, включаючи таксомотори.
Порядок утримання рухомого складу і споруд автомобільного транспорту, а також порядок технічної експлуатації встановлюються правилами та інструкціями, які затверджуються Міністерством транспорту та зв’язку України [40, c. 74].
Для організації перевезень вантажів і обслуговування пасажирів вантажно-розвантажувальні пункти вантажовідправників і вантажоодержувачів повинні мати засоби механізації і необхідну кількість робітників, що забезпечують додержання встановлених строків вантаження в автомобілі і вивантаження з них вантажів, обладнання для освітлення робочих місць і під’їздів до них, інвентар, вагове обладнання для зважування вантажів і рухомого складу тощо. Вантажовідправник і вантажоодержувач зобов’язані створити здорові та безпечні умови роботи для водіїв автотранспорту у пунктах навантаження і розвантаження відповідно до правил, норм охорони праці, техніки безпеки, санітарії і гігієни. Вантажні автостанції повинні мати під’їзди до автомобільних шляхів, вантажно-розвантажувальні майданчики і необхідні приміщення для короткострокового зберігання і підгрупування вантажів, а також засоби механізації та обладнання, що забезпечують нормальне і безперебійне виконання вантажно-розвантажувальних та інших вантажних робіт.
Відповідно до ст. 24 Статуту для обслуговування пасажирів у приміських, внутрірайонних та міжміських сполученнях підприємств і організацій автомобільного транспорту загального користування, залежно від обсягу і характеру перевезень, повинні мати автовокзали (автостанції) та автопавільйони
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
