У свою чергу, вантажовідправники і вантажоодержувачі несуть матеріальну відповідальність за порушення своїх зобов’язань перед перевізниками. А саме, ст. 142 Статуту визначені розміри штрафів, які підлягають сплаті вантажовідправником або вантажоодержувачем за затримку з їх вини рухомого складу, поданого під навантаження або розвантаження, понад установлені строки (простій). Штраф за простій автомобілів сплачується незалежно від сплати штрафу за невиконання плану перевезень. Підставою для нарахування штрафу за простій автомобілів є відмітки у товарно-транспортних документах про час прибуття і вибуття автомобілів [22, c. 370].
Статутом (ст. 144) передбачені випадки, при настанні яких вантажовідправники і вантажоодержувачі звільняються від сплати штрафу за простій рухомого складу, а саме: через явища стихійного лиха та через аварію на підприємстві, внаслідок якої заборонено виконувати вантажно-розвантажувальні роботи.
Окрім відповідальності за простій рухомого складу, вантажовідправники або вантажоодержувачі несуть відповідальність за інші види правопорушень: за неправильне зазначення в товарно-транспортних документах відомостей про вантаж; за відмову від оформлення або неправильне оформлення товарно-транспортних документів; за пред’явлення вантажу, забороненого до перевезення, або вантажу, який потребує при перевезенні особливих застережних заходів, з неправильним зазначенням найменування чи властивостей вантажу; за затримку рухомого складу, яка виникла внаслідок того, що до товарно-транспортної накладної не було додано документів, необхідних для виконання митних, санітарних та інших адміністративних правил [46, c. 128].
Розмір і порядок стягнення штрафів за вказані правопорушення визначаються Статутом і Правилами. Крім того, відповідно до ст. 151 Статуту вантажовідправник і вантажоодержувач зобов’язані відшкодувати автотранспортному підприємству або організації збитки, що сталися з їх вини внаслідок перевантаженості, пошкодження рухомого складу при навантаженні або розвантаженні, неправильного вантаження, упаковки або неправильного кріплення ватажу.
Особливістю відповідальності у договірних зобов’язаннях з перевезення, в тому числі автомобільним транспортом, є застосування особливого механізму відповідальності, який полягає у такому:
1. Відповідно до ст. 158 Статуту обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності автотранспортних підприємств або організацій, вантажовідправників, вантажоодержувачів при автомобільних перевезеннях, затверджуються записами в товарно-транспортних документах, а в разі розбіжності між автотранспортним підприємством або організацією і вантажовідправником (вантажоодержувачем) – актами встановленої форми.
2. Для договорів перевезення відповідно до Господарського процесуального кодексу України (ст. 5) передбачений досудовий порядок врегулювання спорів. На цьому наголошує і ст. 159 Статуту та п. 16.1 Правил, де визначено, що до пред’явлення вантажовідправником або вантажоодержувачем автотранспортному підприємству або організації позову обов’язкове пред’явлення претензій до них.
3. Транспортним законодавством встановлені спеціальні строки пред’явлення претензій залежно від виду договору і підстав, які є приводом для пред’явлення вимог. Так, відповідно до ст. 165 Статуту претензії автотранспортному підприємству або організації можуть бути пред’явлені протягом шести місяців, а претензії про сплату штрафів – протягом 45 днів. У свою чергу, претензії до вантажовідправників та вантажоодержувачів пред’являються перевізниками протягом двох місяців.
Відповідно до статей 258 та 925 ЦК України встановлений строк позовної давності в один рік до вимог у зв’язку з перевезенням вантажу. У свою чергу, ст. 315 ГК України встановлено, що якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, визначений законодавством, то заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді. Проте ст. 167 Статуту визначено, що позови вантажовідправників і вантажоодержувачів автотранспортному підприємству або організації, що випливають із Статуту, можуть бути пред’явленні тільки у випадках повного або часткового відмовлення автотранспортного підприємства або організації задовольнити претензію або неодержання від них відповіді у встановлений строк. Вказані позови пред’являються відповідно встановленій підвідомчості до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання відповіді на претензію або з дня закінчення строку, встановленого для такої відповіді [35, c. 257].
3.2.2. Організація перевезень пасажирів, багажу та пошти автомобільним транспортом
Перевезення пасажирів посідає значне місце в діяльності транспортних організацій. Для забезпечення зростаючих потреб у пасажирських перевезеннях і підвищення якості їх організації останніми роками значно оновлений і поповнений рухомий склад різних видів транспорту, в тому числі автомобільного. Транспортне законодавство, яке регулює перевезення автомобільним транспортом, досить детально регулює перевезення пасажирів. Так, у «Статуті автомобільного транспорту Української РСР» перевезенню пасажирів, багажу та пошти присвячений розділ IV. Подальша конкретизація законодавства, яке регулює перевезення пасажирів, знайшла своє відображення в «Правилах надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», а також у наказі Мінтрансу «Про затвердження Типового технологічного процесу надання послуг пасажирських автостанцій та автовокзалів». Проте, на жаль, і досі не прийняті Правила перевезення пасажирів автомобільним транспортом, що можна вважати значним недоліком, особливо зважаючи на застарілий «Статут автомобільного транспорту Української РСР» [27, c. 341].
Законодавство, що регулює автомобільні перевезення, не містить визначення поняття «пасажир». За загальним правилом пасажиром вважається особа, яка перевозиться на транспорті, не входить до складу службового персоналу даного транспортного засобу і має проїзний документ. Що стосується поняття багажу, то ним відповідно до п. 2 «Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту» (далі – Правила) є вантаж, розміри якого не перевищують 100х50х30 сантиметрів, а вага становить понад 30, але не більше 40 кілограмів.
Цивільний кодекс України (ст. 910) та «Статут автомобільного транспорту Української РСР» (ст. 76) наводять визначення договору перевезення пасажира та багажу. За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу також за його перевезення. Укладання договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до законодавства.
Отже, предметом договору перевезення пасажира є дії перевізника з доставки пасажира у пункт призначення, а при здаванні пасажиром багажу – і вказаного багажу, а також дії пасажира зі сплати встановленої плати за проїзд і провіз багажу.
Особливість суб’єктивного складу договору перевезення пасажира полягає в тому, що пасажиром є фізична особа, яка користується всіма правами, що випливають із договору перевезення, а також правами, які надані споживачу Законом України «Про захист прав споживачів». Ця обставина є підставою для покладення на перевізника за договором перевезення пасажира додаткових обов’язків, у тому числі публічно-правового характеру [20, c. 205].
Другою стороною за договором перевезення пасажира є пасажирський перевізник , яким відповідно до п. 2 Правил є суб’єкт підприємницької діяльності, що відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послуги за договором про перевезення пасажира автомобільним транспортом загального користування. Дії перевізників повинні бути направлені на створення необхідних умов для належного обслуговування громадян, які мають намір скористатися послугами транспортних організацій.
З точки зору характеристики цивільно-правового договірного зобов’язання договір перевезення пасажира можна віднести до двосторонніх, консенсуальним та оплатних. Двосторонній характер зобов’язання, що випливає із договору перевезення пасажира передбачає, що він вважається укладеним з моменту придбання пасажиром проїзного квитка. Оплатність договору перевезення пасажира складається з того, що обов’язку транспортної організації з доставки пасажира та його багажу у пункт призначення протистоїть зустрічний обов’язок пасажира сплатити провізну плату [17, c. 387].
Транспортним законодавством досить детально визначені ті права, які мають пасажири, що користуються послугами пасажирського автомобільного транспорту. Так, відповідно до законодавства пасажир має право:
· на безпечне і якісне перевезення;
· одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;
· провозити з собою безоплатно одну дитину до 7 років включно без права заняття нею окремого місця;
· перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених законодавством;
· відмовитися від поїздки, повернути квиток перевізнику і одержати назад повну або часткову вартість квитка – залежно від строку здавання квитка, згідно із правилами;
· отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі маршрутом тощо.
Пасажир зобов’язаний мати при собі квиток на проїзд, на перевезення багажу, а за наявності права на пільги щодо оплати проїзду – відповідне посвідчення; займати зазначене у квитку місце, зберігати квиток до кінця поїздки і пред’являти його в розгорнутому вигляді на вимогу осіб, що мають право контролю; додержуватися вимог Правил і не порушувати громадський порядок; повідомити водія про виявлені забуті речі, документи та цінності.
Окрім перевезення пасажирів, автомобільним транспортом здійснюється перевезення багажу. Відповідно до п. 6 Правил не допускаються до перевезення пасажирським автомобільним транспортом загального користування:
1. вантажі з вибуховими, отруйними, вогненебезпечними, їдкими, сморідними, наркотичними та іншими небезпечними речовинами, а також ті, що можуть забруднити транспортний засіб та пасажирів;
2. зброя, крім випадків, передбачених законодавством;
3. тварини, крім обумовлених законодавством випадків.
Крім того, транспортні засоби повинні відповідати вимогам безпеки, охорони праці та екології, державним стандартам, мати відповідний сертифікат, бути в належному технічному і санітарному стані та укомплектовані відповідно до вимог Правил дорожнього руху [35, c. 118].
На засвідчення прийняття багажу для перевезення пасажиру видається багажна квитанція, форма якої затверджується в установленому законодавством порядку.
Відповідно до ст. 89 Статуту прийнятий для перевезення окремо від пасажира багаж повинен бути доставлений у пункт призначення не пізніше дня прибуття пасажира в цей пункт за розкладом. Багаж видається в пункті призначення пред’явникові багажної квитанції. У разі невитребування багажу у пункті призначення багаж зберігається автотранспортним підприємством або організацією в пункті призначення. Багаж, не затребуваний протягом 30 діб, підлягає реалізації у порядку, встановленому законодавством.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
