облаштування під’їздних шляхів;
підготовка концепції перспективного плану розвитку СЕЗ та організація
науково-методичного супроводження проекту в цілому.
Утворення цієї спеціальної економічної зони сприятиме:
стимулюванню розвитку підприємництва;
залученню інвестицій та впровадженню нових технологій, форм і методів
економічної діяльності;
активізації зовнішньої торгівлі та збільшенню товарообороту,
прямуючого з України та в Україну;
завантаженню діючих потужностей залізничного і автомобільного
транспорту;
забезпеченню зайнятості населення, вирішенню соціальних проблем.
Спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного
розвитку в області, до якої належить місто Нововолинськ та селище
Жовтневе, впроваджується строком на 30 років з метою залучення інвестицій
для створення робочих місць та працевлаштування працівників, які
вивільнюються у зв’язку із ліквідацією, перепрофілюванням гірничодобувних
та інших підприємств.
Реалізація інвестиційних проектів здійснюватиметься відповідно до
постанови Кабінету Міністрів України від 6.12.99 №2210 “Про затвердження
переліку пріоритетних видів економічної діяльності на території
пріоритетного розвитку у Волинській області та Порядку розгляду
інвестиційних проектів, що реалізуються у пріоритетних видах економічної
діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області”.
Запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на
території пріоритетного розвитку в області дасть можливість перебудувати
економіку міста Нововолинська та селища Жовтневе, прискорити соціально-
економічний розвиток регіону, впровадити нові технології, залучити
інвестиції, підвищити життєвий рівень населення, поліпшити платіжний
баланс.
На території пріоритетного розвитку в області у 2000 році
передбачається розпочати реалізацію 7 інвестиційних проектів, що дозволить
залучити внаслідок їх запровадження внутрішні та зовнішні інвестиції у
розмірі 35 млн.дол.США, створити або зберегти 235 робочих місць.
Завдання, що їх необхідно вирішити в області у 2000 році, враховуючи
нинішню соціально-економічну ситуацію, непрості. Вони потребують від
керівників усіх рівнів концентрації зусиль на пошук шляхів та можливостей
по подоланню назрілих проблем, досягненню стійкої стабілізації в економіці
і соціальній сфері, отриманню відчутних позитивних змін у найближчій
перспективі.
Висновки
Ситуація, яка склалася нині в економічному розвитку нашої держави,
свідчить про те, що централізація в управлінні країною та її економікою
безперспективна. Без децентралізації функцій у розвитку економіки регіон не
може забезпечити налагодження взаємозв'язків територіальних інтересів із
загальнодержавними. Кожний регіон, враховуючи власні економічні та
соціальні потреби, визначає свою участь у спільному з іншими регіонами
розв'язанні міжрегіональних проблем. Інакше неможливий міжрегіональний
обмін фінансовими й матеріально-технічними ресурсами.
Аналогічне становище складається у межах регіону, коли органи
самоврядування акумулюють виробничі й економічні можливості низки
підприємств для розв'язання загальнорегіональних проблем, виступаючи при
цьому не лише як адміністративні органи, а й як економічний партнер. Проте
чітко не визначена компетенція кожного адміністративно-територіального
утворення не забезпечує реального самоврядування на всіх рівнях ієрархічної
системи управління господарством держави.
Основою економічної самостійності регіону є його власність. Власність,
не закріплена юридично, не забезпечує регіонам економічної основи. Питання
про право на власність, краще розуміння якого сприятиме ефективності
державних економічних реформ, сьогодні інтенсивно обговорюється у зв'язку
із проблемою розмежування компетенцій держави й органів самоврядування в
економічній та господарській діяльності. Ключ до розумного розв'язання цієї
проблеми лежить у визнанні того факту, що власність — це перелік прав:
право на прибуток від засобів виробництва, право на їх використання,
право на продаж власності, право на передачу її у спадок тощо.
В умовах самоврядування особливе місце серед найрізноманітніших форм
власності посідає територіальна власність. Її об'єктом є земля, природні
ресурси, підприємства матеріального виробництва, заклади соціальної сфери
(народної освіти, охорони здоров'я, торгівлі, громадського харчування,
культури тощо), розташовані на відповідній території і закріплені Законами
України "Про власність" та "Про місцеве самоврядування".
Загалом можна виділити дві форми територіальної власності:
загальнодержавну й муніципальну. До загальнодержавної належить власність,
якою розпоряджається держава, під муніципальною слід розуміти власність
таких територій, як область, район, місто, село. В Україні сьогодні
справжнім суб'єктом муніципальної власності виступають територіальні
громади, які через органи самоврядування відповідних рівнів реалізують своє
право власності. Проте немає достатніх правових підстав для формування
первинного суб'єкта місцевого самоврядування, яким за Конституцією і
Законом "Про місцеве самоврядування" є територіальна громада.
Втім, остання ще не склалася у систему самоврядування. Не відбулося
конституційного закріплення самоврядування, не встановлено автономії
територіальних громад, які можуть самостійно вирішувати питання місцевого
значення у межах, визначених законом, бути повноправними господарями на
своїй території і розпоряджатися результатами праці даного регіону. З
іншого боку, держава виступає гарантом захисту територіальних громад від
дій представницьких органів влади, які можуть призвести до банкрутства
громад.
Однак органи самоврядування не можуть виконувати покладених на них
функцій без необхідної економічної основи (матеріальних і фінансових
ресурсів). Отже, питання про необхідність формування власності органів
самоврядування — це питання про створення відповідної економічної бази
місцевих бюджетів.
Мобілізувати фінансові ресурси для розвитку економічної основи органів
місцевого самоврядування та комунальної власності можна через систему
місцевих бюджетів, а саме через бюджети розвитку. В подальшому комунальна
власність може сприяти та брати участь у формуванні доходної частини
місцевих бюджетів.
Практичне дослідження процесу формування місцевих бюджетів довело, що
на сьогоднішній день місцеві органи влади не володіють достатніми
фінансовими ресурсами для організації управління економікою і соціальною
сферою на своєму рівні. Це обумовлено цілою низкою обставин:
- високими рівнем концентрації фінансових ресурсів у державному
бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів
у вирішенні життєво важливих для населення задач (власні доходи
бюджету Волинської області становлять лише 26 відс. від усіх доходів
бюджету);
- домінуючою роллю регулюючих доходів у структурі надходжень коштів до
місцевого бюджету і низькою часткою закріплених за територіями
податкових платежів (частка дотації та сум загальнодержавних
регулюючих податків і зборів становить 74 відс. у загальній
структурі доходів зведеного бюджету Волинської області);
- діючою практикою формування місцевих бюджетів, при якій збережений
поки що в своїй основі механізм централізованого встановлення
нормативів відрахувань від регулюючих доходів, хоча вони й
знаходяться у протиріччі з принципами бюджетної децентралізації;
- тенденцією встановлення видатків униз по бюджетній системі без
відповідного підкріплення дохідними джерелами, що призводить до
дотаційності багатьох, раніше збалансованих місцевих бюджетів.
Міжрегіональний перерозподіл державних доходів досі не має ні чітко
сформульованого змістовного обгрунтування, ні чітких правил і формул.
Необ’єктивність такого перерозподілу призвели до того, що сільські Ради, де
рівень податкових надходжень у розрахунку на душу населення є вищим, ніж у
середньому по району, опиняються у гіршому становищі з точки зору доходів
місцевих бюджетів порівняно з сільськими Радами, де він, відповідно, є
нижчим.
Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового
рівня бюджетної системи дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів,
спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів.
По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв’язання
конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального
та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати перехід до
децентралізації державних фінансів. Так, на державному рівні (за рахунок
коштів державного бюджету) повинні фінансуватися лише ті видатки, котрі
пов’язані з забезпеченням загальнодержавних потреб: оборона країни,
утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки,
структурна перебудова економіки. Фінансові ж проблеми місцевого рівня
раціонально вирішувати за рахунок коштів відповідних бюджетів.
У зв’язку з цим необхідно розподілити джерела податкових надходжень між
центральними і місцевими владами в жорсткій ув’язці з виконуваними ними
функціями, що повинно знайти своє відображення у законодавстві про місцеве
самоврядування. До місцевих, зокрема, можна було б віднести помайнові
податки, податок на землю, податок на промисел, збір за забруднення
навколишнього середовища, а можливо – і прибутковий податок з громадян. У
всякому випадку за рахунок власних податкових джерел місцеві органи влади
повинні фінансувати до 60-80 відс. своїх потреб.
По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального
фінансового вирівнювання. Практика показала, що такий метод регулювання
місцевих бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого
рівня та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів
відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато недоліків:
він не тільки негативно виливає на дохідну базу місцевих бюджетів, а й
позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення своїх доходів.
Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні
фонди фінансового вирівнювання територій. А перерозподіл доходів між
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25
