Частина 2 ст. 374 ЦК припускає можливість встановлення для іноземців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних ділянок, хоча, за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділянка у власність. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. 3 ст. 374 ЦК). Так, ч. 2 ст. 81 ЗК України [97][169] встановлює право іноземних громадян та осіб без громадянства набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належати їм на праві приватної власності. А ч. 4 ст. 22 ЗК України [97] містить заборону передачі у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам земель сільськогосподарського призначення.
Тут можна говорити лише про зміст обмежень права власності, яке існує у відповідних речових правовідносинах, а відтак це стосується обмежень власника в правомочностях та покладення на нього обов’язків. Обмеження в правомочностях не означає позбавлення в них власника взагалі та назавжди. Воно виражається в стисненні суб'єктів при здійсненні цього конкретного суб'єктивного права. При цьому зміст правоздатності не зменшується, оскільки усунення стиснень, викликаних обмеженням, дає змогу суб'єкту права без будь-яких додаткових юридичних фактів у повному обсязі реалізувати конкретне суб'єктивне право. Однак під час існування обмежень права власності вони ззовні можуть виражатися у різних формах і тягнути за собою різні наслідки, що свідчать про ступінь такого стиснення.
Найбільш вагомого стиснення власник зазнає:
- при накладенні на його майно арешту, внаслідок чого у нього майно вилучається і він позбавляється можливості реалізувати всі три свої правомочності;
- внаслідок запровадження притримання як способу забезпечення виконання власником зобов’язань, коли його майном правомірно володіє інша особа, а власник не в змозі їм користуватися. При тривалому притриманні майна власник може й позбутися свого права на нього, оскільки володілець вправі порушити питання про визнання за ним права власності на це майно за набувальною давністю (ст. 344 ЦК);
- при таких способах примусового припинення права власності, як націоналізація, реквізиція, конфіскація, примусовий викуп у власника його майна у зв’язку з суспільною необхідністю, а також у разі банкрутства власника. Всі означені обмеження приводять до припинення у особи права власності поза її волею.
Стиснення середнього ступеня можна поділити на три групи:
1) при встановленні на його майно таких інших речових прав, як:
- право на користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) – гл. 33 ЦК України;
- право на забудову (суперфіцій) – гл. 34 ЦК України;
- право найму або оренди за відповідними договорами, а також права контрагентів власника за договорами доручення, комісії, управління майном власника.
Як зазначалося, внаслідок встановлення таких прав на майно власника право власності стає практично номінальним [150][170]. Проте навряд чи можна так визначати право власності в цих випадках, адже власник зберігає право розпоряджання своїм майном, на яке інші особи мають речові права (емфітевзис, суперфіцій), або якщо майно передано за договором найму чи оренди. Володіти ж і користуватися ним під час існування цих прав інших осіб він, як правило, не в змозі;
2) при заставі (іпотеці) його майна та у випадках накладення на нього заборони відчуження. В цих випадках власник зберігає право володіння і користування своїм майном у повному обсязі, а стискується у можливості розпоряджання ним. Так, згідно ч. 3 ст. 586 ЦК власник заставленого майна вправі його заповідати, а відчужувати предмет застави та передавати його в користування іншій особі він може, якщо інше не встановлено договором;
3) при закріпленні власником свого майна за юридичною особою на праві господарського відання або оперативного управління. Зазначені права не врегульовуються ЦК, але піддані регулюванню Господарським кодексом України (далі - ГК) [37] [171], при чому стосовно не лише прав юридичних осіб публічного права на майно, закріплене за ними державою, а й юридичних осіб приватного права (ст.ст. 136, 137 ГК [37]) [172].
Нарешті, мінімальним стисненням власника буде:
- встановлення сервітутів на його майно, внаслідок чого він зберігає всі свої правомочності із можливістю їх здійснення, але його розсуд при цьому повинен враховувати права інших осіб, надані ним сервітутами. Так, власник може продати свою квартиру або будинок, в яких проживають члені його сім’ї, але останні зберігають право на проживання в ній (ч. 1 ст. 405 ЦК) й у разі набуття прав на неї іншим власником;
- діяльність власника у спеціальних економічних зонах або в спеціальному режимі інвестиційної діяльності, а також при правовому режимі спільної власності, що викликано здійсненням повноважень стосовно спільного майна тільки за спільною згодою всіх співвласників;
- залежно від виду діяльності власника, що вимагає додержання ним відповідних заборон, установлених законодавством (наприклад, заборони для банку мати у власності нерухоме майно загальною вартістю більше 25 відсотків капіталу банку);
- перебування його у корпоративних відносинах як акціонера. Тобто власник акції обмежується різними корпоративними механізмами (наприклад, при укладенні ним правочинів із заінтересованістю, правочинів між пов’язаними особами та ін.).
Обмеження права власності можуть покладати на власника обов'язок не лише що-небудь терпіти або чого-небудь не робити, але і що-небудь робити [49][173]. Так, законом третім особам надається право користування чужим майном, що у свою чергу зобов'язує власника що-небудь терпіти або чого-небудь не робити.
Звідси, незважаючи на спільність таких правових категорій, як межі та обмеження, між ними є й істотні розходження, а саме:
а) межі права власності полягають у наданні власнику об’єктивним правом можливості робити все, що не шкодить іншому. Це забезпечує іншим членам суспільства здійснення своїх прав власності, які природно та юридично є такими ж самими. Встановлення меж для права власності викликане необхідністю охорони прав і законних інтересів третіх осіб від недобросовісних дій власника, що тягне за собою потребу в позитивному регулюванні відносин власності і контролі за діями власника.
У свою чергу обмеження характерні для суб'єктивного права особи. Вони полягають у стисненні власника в здійсненні його суб'єктивного права на конкретне майно або вилученні у нього певного майна із припиненням прав на нього в наслідок певних обставин. Тобто обмеження спрямовані на зменшення обсягу можливостей власника;
б) встановлення меж може мати місце лише на рівні закону. Межі, будучи категорією об’єктивного права власності, містяться в нормах, розташованих не лише в книзі III ЦК, а й в розділі II, якщо йдеться про дієздатність фізичної особи, розділі III у разі визначення об’єктів права власності, розділі IV при укладенні правочинів або застосуванні представництва, а також в окремих нормах про зобов’язання. Крім того, оскільки право власності є міжгалузевим інститутом законодавства, то й межі можуть передбачатися в інших галузях законодавства – конкурентному, адміністративному, кримінальному, земельному тощо.
Встановлення меж стосується того, що власник, яким є будь-яка особа, не має права робити. Причому законодавець намічає тільки межі, в яких повинне відбуватися здійснення права [221][174]. Обмеження ж права власності ніколи не припускаються, вони мають бути конкретними і встановлюються як законом, так і іншими нормативно-правовими актами - актами органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, нотаріуса, а також рішенням суду або договором. Як слушно відзначав К.І. Анненков, будь-які обмеження повинні бути обґрунтовані [8] [175];
в) з погляду широти категорій, які аналізуються, межі є більш широкою категорією, що включає в себе встановлення загальних заборон і приписів. Обмеження ж – більш вузька, однак і більш конкретна, детальна категорія з установленням заборон і обов'язків;
г) межі встановлюються для всіх власників, а обмеження мають індивідуальний характер;
ґ) межі стосуються підстав виникнення права власності, його об’єктів, порядку реалізації власником своїх правомочностей, а обмеження – лише здійснення власником своїх правомочностей, в тому числі примусового припинення права власності;
д) наслідком виходу за межі права власності є зловживання правом, яке не можна вважати правопорушенням, оскільки цим не порушується нічиє суб’єктивне право. Наслідком нехтування обмеженнями є правопорушення з настанням відповідних наслідків, передбачених законодавством.
1.3 Види меж і обмежень права власності
Вплив права на поведінку суб'єктів у суспільстві може бути продемонстрований на прикладі встановлення меж і обмежень права власності. Їхня численність вимагає певного впорядкування, що дасть змогу більш докладно їх проаналізувати, а також показати їх значущість для розуміння здійснення права власності.
Межі права власності можуть бути класифіковані залежно від: 1) розуміння самого права власності як природного і як позитивного права; 2) мети їхнього встановлення - в публічному або приватному інтересі; 3) сфери законодавчого регулювання; 4) юридичної чинності приписів; 5) правового режиму права власності; 6) певних об'єктів права власності; 7) суб'єктів, на яких поширюються ці межі.
Обмеження права власності мають класифікуватися залежно від: 1) джерела, яким вони встановлюються; 2) наявності або відсутності волі власника; 3) юридичної чинності приписів; 4) обсягу можливостей власника по здійсненню своїх правомочностей; 5) правовідносин, в яких вони реалізуються.
Класифікація меж права власності
1. З огляду на бачення права власності як природного або позитивного його межі відповідно будуть природними або нормативно-правовими. Безумовно природним є положення про те, що власність зобов'язує, породжує тягар (власності), пов'язаний з необхідністю несення витрат на утримання, а також з ризиком утрати, загибелі майна. Більш того, як правило, власник прагне піклуватися за своє майно, бо це є його природним відчуттям хазяїна. Також природним є те, що мають обмежуватися в здійсненні права власності недієздатні, малолітні і неповнолітні особи, оскільки вони не можуть повною мірою усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними. Природно і те, що власник не може здійснювати відчуження свого майна без участі інших осіб, тобто виходить, що він у певному розумінні обмежується в можливості самостійного здійснення окремих видів розпоряджання. Так, власник просто не в змозі реалізувати своє право на відчуження речі, якщо ніхто не виразить бажання її придбати. Право ж на знищення речі або припинення її існування внаслідок її використання (споживчого майна, продуктів харчування, палива тощо), відмову від майна власник здійснює самостійно.
Що стосується меж, встановлених позитивним правом, то ними є втілення в правові приписи зазначених природних станів щодо суб’єктів права власності (наприклад, спрямованих на забезпечення неможливості укладення правочинів з недієздатними шляхом визнання цих правочинів нікчемними, поряд із застосуванням механізмів реалізації їх правомочностей власника за допомогою представництва), а також урахування інтересів малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей при укладенні правочину (ч. 6 ст. 203 ЦК), недопущення недобросовісної конкуренції тощо.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
