Що стосується сучасних досліджень інших речових прав, то, наприклад, Є. Баринова до них відносить як пойменовані в законі як речові (сервітути та інші), так і не пойменовані як такі у законі: право користування житловим приміщенням членами родини його власника; оренда; найм житлового приміщення; безоплатне користування (позичка); всяке інше користування чужим майном [14] [222]. Отже, до наведеного переліку не ввійшли право заставоутримувача на предмет застави і право управителя чужим майном (або, як часто вживають, термін «довірчого управителя») відносно майна, переданого в управління.
Л. Щенникова, крім того, як «особливе речове право», що має всі риси такого (право слідування, абсолютний захист) і обтяжує майно, розглядає заставу [225] [223].
О.А. Підопригора [215] [224], В.Л. Яроцький, М.В. Домашенко [216] [225] вказують на заставу та притримання, які є речовими способами забезпечення виконання зобов’язань, внаслідок чого за цими способами у заставодержателя та кредитора, який притримував річ боржника, виникають певні права на чужу річ. Відтак, право заставодержателя на предмет застави вони вважають речовим правом [109; 23] [226] [227].
В.Л. Яроцький та М.В. Домашенко [216] [228] вказують також на речову природу прав господарського відання, оперативного управління та оперативного використання майна (ст.ст. 136-138 ГК [37] ).
Виникають й такі складні ситуації, коли право власності обмежується подвійно, наприклад, коли встановлюється сервітут на житловий будинок, зданий власником у найм за договором [14] [229].
Отже, виникнення низки суб'єктивних прав інших осіб (таких, як сервітут, емфітевзис тощо) стосовно майна власника одночасно обмежує право власності останнього. Тому такі права й одержали назву «права на чужу річ (майно)», тобто права на річ, що належить іншій особі на праві власності. В подальшому терміни «інші речові права» та «права на чужу річ (майно)» будемо вживати як тотожні.
В той же час у науковій літературі обґрунтовано підхід, відповідно до якого права на чужу річ не є обмеженнями права власності. Такий підхід зустрічаємо в роботах Д.І. Мейера [135] [230], Г.Ф. Шершеневича [221] [231]. На неприпустимість змішування обмежень і прав інших осіб на річ власника вказував В.І. Сінайський. За його зауваженням, обмеження права власності, хоча дають можливість третім особам здійснювати так чи інакше своє панування над річчю власника, але це панування не є їхнім цивільним правом, їхнім майном [172] [232].
Втім, така позиція є суперечливою і не відповідає повною мірою сутності відносин, що складаються внаслідок виникнення на майно власника прав інших осіб. Це наглядно демонструється й подальшими розсудами того ж Д.М. Мейера, який слушно відмічав, що в деяких випадках користування чужою річчю є настільки істотним для особи, що воно немовби необхідне для доповнення її права власності [135] [233]. Д.М. Мейеру вторить І.А. Покровський, який настільки надає значення іншим речовим правам, що вказує на те, що одним правом власності може задовольнитися лише найпримітивніший економічний побут [150] [234]. Ю.С. Гамбаров звертав увагу й на інший бік співвідношення обмежень права власності з самим цим правом, вказуючи, що вони не лише його обмежують, а й консервують та охороняють, завдяки чому власник набуває можливості різнобічного впливу на свою річ і завдяки цьому ж уникає можливості продажу її тоді, коли б він мусив неминуче його здійснити [32] [235]. У публікаціях останніх років висловлена точка зору про можливість обмеження права власності тільки речовими правами [108] [236].
Відтак, право на чужу річ поповнює можливості його суб’єкта (носія іншого речового права на річ власника) з одночасним зменшенням можливостей власника щодо вільного, на свій розсуд володіння, користування та розпоряджання своєю річчю. Тому права на чужі речі є окремими правами, що включаються до складу майна відповідних суб’єктів, яким вони належать. Це означає, що такі суб’єкти можуть вказувати, що до складу їх майна входять як певні речі, так і права на чужі речі (наприклад, сервітути, емфітевзис, суперфіцій). І це не суперечить, а навпаки, відповідає поняттю майна як речей, майнових прав та майнових обов’язків.
Отже, слід зазначити таке. По-перше, перелік інших речових прав не є вичерпним. По-друге, інші речові права, зазначені у Розділі II Книги третьої ЦК, йменуються правами на чуже майно, чим підкреслюється їхній вплив на обмеження права власності. Іноді їх називають й обмеженими речовими правами [216][237]. Однак цей наголос робиться задля вказівки на їх обмеженість порівняно з правом власності. По-третє, крім позначених у ст. 395 ЦК, існують й інші види речових прав, але вони мають визначатися лише на рівні закону. По-четверте, інші речові права поділяються на ті, що прямо позначені як такі в законі (володіння, сервітути, емфітевзис, суперфіцій), так і такі, відносно яких в законі безпосередньо не вказується на їх речовий характер, але він виводиться з їх юридичної природи. Це застава, притримання, які відносили до речових прав як дореволюційні (І.А. Покровський та ін.), так і відносять сучасні (О.А. Підопригора, Л. Щенникова та ін.) правники. По-п’яте, речова природа вбачається й у суто договірних правах (право орендаря, наймача) на зразок із правом застави та притримання. Однак це твердження має досить спірний характер і характеристику зазначених прав доцільніше навести у наступному підрозділі, де містяться договірні обмеження права власності. По-шосте, всі із зазначених прав в тому чи іншому ступені обмежують право власності і розглядатимуться саме в такому їх ракурсі. По-сьоме, права господарського відання, оперативного управління та оперативного використання майна в цій роботі не аналізуватимуться, оскільки вони залишаються за межами цивілістичної спеціалізації.
Призначення іншого речового права полягає у його встановленні для забезпечення можливості управомоченій особі користуватися чужою річчю. Внаслідок цього виникає право на чужу річ, яке є правом речовим, і користування річчю є здійсненням цього права [135] [238]. Інші речові права (за винятком застави, якщо її все-такі віднести до таких) встановлюються для того, щоб надати особі можливість використовувати властивості речі, право власності на яку належить іншій особі (тобто користуватися чужою річчю). У користуванні річчю і полягає сенс існування всіх речових прав. Якщо у праві власності користування становить лише одну з доступних його власникові правомочностей, то, виходячи з найменувань видів прав на чуже майно, передбачених ЦК, яким вони поділяються на право володіння та права користування чужим майном, зміст останніх має вичерпуватися користуванням. Однак це далеко не так.
По-перше, поділ прав на чужі речі на право володіння чужим майном та права користування чужим майном (сервітути, емфітевзис, суперфіцій) є умовним, оскільки володіння чужим майном не виключає й користування ним. Тобто у разі, коли особа фактично володіє майном, вона не лише його тримає у себе, а й користується ним, якщо це не заборонено. Так, згідно з ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує добросовісно, відкрито, безперервно володіти ним протягом встановленого законом строку, безумовно, може й користуватися ним, а не лише його тримати у себе (або просто володіти ним).
По-друге, права користування чужим майном припускають і володіння ним. У противному випадку здійснення користування було б неможливим унаслідок безпосередньої пов’язаності прав володіння та користування між собою. Перше є умовою здійснення другого.
По-третє, якщо виходити з того, що право на заставлене майно також має речову природу, то його носій (заставодержатель) не має права ним користуватися, а його право на чужу річ зводиться до права на розпоряджання нею при настанні відповідних умов.
Загальна характеристика інших речових прав має розпочинатися із аналізу правовідносин, в яких ці права реалізуються.
Внаслідок існування двох речових прав – права власності та іншого речового права - мають місце два види правовідносин. Ці правовідносини формально є різними і відокремленими, але одночасно й пов’язаними між собою. Ця пов’язаність може бути охарактеризована таким чином.
По-перше, у відсутність права власності на певне майно неможливе встановлення іншого речового права на це ж майно. Тобто інше речове право на майно є вторинним, залежним від права власності, без якого воно не існує. Якщо відсутнє (в тому числі припинено) право власності на річ, то неможливо встановити або зберегти на неї обмежене речове право (наприклад відносно безхазяйного майна) [107] [239].
По-друге, пов’язаність цих прав полягає також у слідуванні права на чужу річ за правом власності. Право слідування є невід’ємною характеристикою іншого речового права, що за загальним правилом не припиняє своєї дії (обмеження права власності) у зв'язку зі зміною власника обтяженої речі, а слідує за нею [151] [240]. При переході права власності на майно від однієї особи до іншої до останньої переходить й обмеження цього права власності іншим речовим правом. Тобто інше речове право зберігається при переході речі до нового власника, а всі обмеження права власності мають значення і повинні бути враховані новим власником. Збереження інших речових прав, яке спостерігається навіть у разі зміни власника відповідного майна (інакше кажучи, збереження обтяжень права власності), свідчить про те, що ці права завжди слідують за майном, а не за особою. Так, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати товар вільним від прав третіх осіб на нього. Виняток становить випадок, коли покупець погодився прийняти майно, обтяжене правами третіх осіб. Невиконання продавцем обов'язку проінформувати покупця про такі права дає іншій стороні можливість вимагати зменшення ціни придбаного майна або розірвання договору купівлі-продажу. Як відзначав Г.Ф. Шершеневич, у сервітуті, право користування чужою річчю пов'язується з останньою, а не із суб'єктом права власності, а тому до кого б і за яким би правочином річ не перейшла, ця обставина не впливає на силу сервітуту [221] [241] . Тим самим права на чуже майно обмежують власника цього майна, який позбавляється можливостей вільного користування ним (але, як правило, зберігає можливості розпоряджання, наприклад, відчуження на підставі договорів купівлі-продажу, міни, дарування).
По-третє, праву особи, на користь якої встановлене обмеження права власності, кореспондує обов'язок власника його додержуватися. Саме цим обов’язком і обмежується право власності.
Речові обмеження можуть мати різне правове походження, однак у будь-якому разі вони мають речову природу, бо зумовлені наявністю інших речових прав, хоча б і встановлених договором. Так, сервітути можуть встановлюватися договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч.1 ст. 402 ЦК). Якщо сервітут встановлено договором, то між власником майна та іншою особою виникають договірні правовідносини, метою яких є виникнення речового права – сервітуту. Адже незалежно від наявності або відсутності договірних відносин між власником та іншою особою в останньої виникає не зобов’язальне право користування майном, а речове. Те ж стосується емфітевзису та суперфіцію, які взагалі можуть встановлюватися лише на підставі договору (ч. 1 ст. 407) або ще й заповіту (ч. 1 ст. 413 ЦК).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
