- при запізненні подачі документів реєстраторові внаслідок недбайливості відчужувача або його небажання це робити може спричинити низку несприятливих наслідків для особи, яка їх придбала, бо її не запросять на збори акціонерів та не виплатять дивіденди по акціях;
- внаслідок деномінації акцій, проведеної з порушеннями прав акціонерів, які позбавляються внаслідок цього не лише правомочностей, наданих ним акціями, а й самих акцій.
Як ілюстрацію останнього можна навести приклад з Миколаївським глиноземним заводом, на якому деномінація акцій, що супроводжувалася консолідацією, призвела до того, що дрібні акціонери вимушені були продати свої акції внаслідок збільшення їхньої номінальної вартості або виникнення права спільної власності на акції у кількох акціонерів, з тим, щоб обміняти сукупність належних їм акцій на одну, власниками якої вони становляться [7] [370] .
Слід також вказати на ті механізми, які схожі з обмеженнями прав акціонерів, але такими не є. До них належать: 1) порядок відчуження акцій закритого АТ; 2) порядок здійснення прав, що надаються однією акцією її співвласникам.
1) Законодавство України, як і раніше, так і з прийняттям нових ЦК та ГК, неоднозначно врегульовує питання можливості вільного обороту акцій закритого АТ. До 1 січня 2004 р. проблема полягала у тому, що закон не розрізняв права акціонерів закритого і відкритого АТ. У редакції ст. 28 ЗУ «Про господарські товариства», що діяла до 1997 р., містилося правило, згідно з із яким статутом АТ могли передбачатися особливості реалізації акціонерами своїх акцій. У чинній же редакції зазначеної статті взагалі йдеться про право акціонерів реалізовувати належні їм акції згідно з чинним законодавством.
У зв’язку з цим вирішення спорів з цього питання ґрунтувалося або на помилковому уявленні про ототожнення права власності акціонерів на акції із правом спільної власності, або на застосуванні норм про спільну власність для акціонерів закритого АТ по аналогії закону, якщо подібне було передбачено в статуті АТ. Останнє яскраво демонструється відомими судовими справами по спорах між закритим АТ НПЦ “Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод” і закритим АТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» та між закритим АТ пивзаводами «Сармат» та «Оболонь». [177; 133] [371] [372] . Внаслідок цього судами виносилися рішення про застосування порядку відчуження акцій закритого АТ із додержанням переважного права інших акціонерів на їх придбання. Існувала й протилежна практика, яка базувалася на відсутності необхідності для акціонерів АТ додержуватися певних приписів статуту, оскільки це обмежує їх право власності на акції, а такі обмеження суперечать ст. 4 і 13 ЗУ «Про власність» [63].
Такої ж позиції додержуються фахівці Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку. Ними зазначається, що не можливо передбачати жодних обмежень щодо реалізації акціонерами своїх акцій. Так само неможливо встановлювати акціонерам й обов’язки перш за все запропонувати свої акції для продажу іншим акціонерам цього товариства або самому АТ. Таке тлумачення ними ст. 28 ЗУ «Про господарські товариства» [65] базується на забороні для власників встановлення будь-яких обмежень.
З 1 січня 2004 р. ситуація з цього питання певною мірою змінилася, оскільки в ч. 3 ст. 81 ГК відтепер передбачено, що акціонери закритого АТ мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. ЦК ж не знає поділу АТ на закриті та відкриті і тому такого права акціонерів не встановлює.
Абстрагуючись від оцінки співвідношення ЦК та ГК та зосередившись на проблемі обмеження прав акціонерів закритих АТ таким правилом, відмітимо, що воно насправді не встановлює ніяких обмежень для акціонерів. Останні не позбавлені і не обмежені у вільному розпоряджанні своїм об’єктом права власності – акцією. Якщо акціонер хоче продати свої акції, він їх безперешкодно продасть. За договором купівлі-продажу продавець має на меті отримання коштів від продажу свого майна і йому байдуже, хто йому ці кошти надасть. Іншим же акціонерам закритого АТ не байдуже, хто купить такі акції, оскільки для того це товариство і створювалося як закрите. Тому їх інтерес може задовольнитися встановленням переважного права на придбання відчужуваних акцій. Обмежень при цьому для продавця акцій ніяких не вбачається.
Саме таку позицію підтримав Конституційний Суд України, яким в рішенні по справі № N 1-11/2005 від 11 травня 2005 року вказано на можливість передбачати в установчих документах закритого акціонерного товариства переважне право акціонерів товариства на придбання акцій, що відчужуються іншими акціонерами товариства [163][373].
2) При спільній власності на акцію порядок здійснення прав, що надаються нею її співвласникам, вимагає узгодження їх дій по реалізації прав, які надаються акцією, зокрема щодо участі в загальних зборах та голосуванні. Співвласники акції мають дійти згоди щодо відпрацьовування їх єдиної волі, яку вони виражатимуть при вирішенні питань порядку денного. Для цього вони попередньо обговорюють ці питання та надають повноваження одному з них по представленню їх спільних інтересів на зборах, оскільки дії загальне правило: одна акція – один голос.
Як і в попередньому випадку, при цьому не виникає ніяких обмежень, а встановлюється лише порядок здійснення співвласниками акції своїх прав.
3) Не може вважатися й обмеженням права на дивіденди їх невиплата акціонерам у таких випадках: якщо прийнято рішення загальних зборів акціонерів про спрямування всього прибутку на розвиток АТ; якщо АТ працювало неприбутково; якщо збори не скликалися або були неправомочні приймати рішення.
Акція не може вважатися документом, який являє собою «юридичне обґрунтування права на прибуток» [121][374]. Такої точки зору дотримуються і деякі сучасні автори [143] [375]. Тим самим припускається, що мовби право на дивіденд виникає в акціонера із самого факту його власності на акцію. Однак це не так, бо право кожного акціонера залежить від інших чинників, тому що може бути реалізовано всіма акціонерами за умов отримання АТ прибутку за результатами господарського року і скликання загальних зборів акціонерів та прийняття ними рішення про розподіл частини прибутку на виплату дивідендів.
У разі відсутності такого рішення акціонер не набуває можливості отримати дивіденди, але його право з акції (право на дивіденди) не обмежується, а не може реалізуватися без відповідних підстав для цього, які вимагають додержання певних правил та механізмів.
Внаслідок цих розсудів видається невірною думка О.В. Щербини про те, що така процедура є обмеженням, до того ж це є недоцільним, оскільки право акціонера на одержання дивідендів є основним безумовним правом, що не залежить від наявності прибутку АТ або прийняття загальними зборами рішення щодо направлення частини прибутку на виплату дивідендів. Проте за певних умов акціонер здобуває додаткове право — право вимагати виплати оголошених дивідендів [226] [376].
4) Не буде також обмеженням прав акціонерів встановлення законодавством строків виплати дивідендів. В ст. 37 ЗУ «Про господарські товариства» [65] і ст. 9 ЗУ «Про цінні папери і фондову біржу» [96] встановлено, що дивіденди по акціях виплачуються за підсумками року. При цьому постає питання про можливість отримання дивідендів частіше одного разу на рік.
Дослідники цього питання [55] [377] вважають, що обмежень права АТ на частішу виплату дивідендів немає, обґрунтовуючи це, по-перше, тим, що законодавство України не містить прямої заборони цього, а тільки зазначає необхідні вимоги до змісту статуту товариства; а по-друге, збори акціонерів мають право приймати рішення про строки й порядок виплати дивідендів без будь-яких обмежень.
У законодавстві РФ встановлено можливість виплати дивідендів щоквартально, раз на півріччя або раз на рік. Статутом АТ можуть бути визначені й інші строки виплати дивідендів, однак законом про АТ рекомендується їх здійснювати не частіше одного разу в квартал і не рідше одного разу на рік. Рішення про виплату проміжних (щоквартальних, піврічних) дивідендів, їх розмір і форму виплати приймається радою директорів (спостережною радою) АТ.
5) Підкорення акціонера рішенню більшості на загальних зборах, внаслідок чого у нього не виникає можливості реалізувати свої права (на дивіденди, переважні права) також не є обмеженням його прав з акції, а є механізмом та умовами їх реалізації в корпоративних правовідносинах.
Висновки до розділу 2
1. Виникнення речових прав на чуже майно (сервітути, емфітевзис, суперфіцій) обмежує право власності, одночасно забезпечуючи реалізацію майнових прав визначених осіб. Цим обмеження права власності, які існують в речових правовідносинах, відрізняються від «загальних прав участі», що по суті є межами права власності і служать цілям забезпечення реалізації інтересів значного кола осіб та суспільних (публічних) інтересів.
2. При обмеженнях права власності складаються двоє різних правовідносин з різним суб'єктним складом: а) абсолютні (між управомоченою особою – суб’єктом іншого речового права і всіма іншими пасивно зобов'язаними особами, включаючи власника) і б) відносні (між управомоченою особою і власником).
3. Подвійна природа правовідносин, що виникають з обмежень права власності, визначає таку специфіку правових зв’язків:
а) ці відносини виникають із приводу однієї і тієї ж речі;
б) у цих відносинах беруть участь ті ж самі особи – визначені та невизначені. Визначеними особами є власник та носій іншого речового права, а невизначеними – всі треті особи;
в) власник стає в цих відносинах не управомоченою (що завжди властиве для нього), а зобов'язаною особою. У відносних правовідносинах (між власником та носієм іншого речового права) він зобов’язаний як вчинити певні дії (наприклад, передати річ для користування емфітевті), так і утримуватися від певних дій (не заважати суб’єкту сервітутного права його здійснювати). Іноді власник вчиняє активні дії не внаслідок припису цього для нього законом, а виключно в своїх інтересах. Наприклад, коли він сам зацікавлений налагодити проїзд чи прохід через свою земельну ділянку, щоб по ній носій сервітуту не ходив де завгодно;
г) внаслідок наведеного власник обмеженого речового права (як управомочена особа) бере участь в обох цих правовідносинах, одні з яких речовими, (абсолютними), а другі - зобов'язальними (відносними). Зміст перших правовідносин становлять речове право управомоченої особи і кореспондуючий йому обов'язок всіх інших осіб, а зміст других - взаємні права й обов'язки управомоченного (суб’єкта іншого речового права) і власника речі .
4. Законним є володіння, що допускається законом. Ним може бути як володіння майном на певному праві, так і фактичне правомірне володіння. Наприклад, володіння майном, що належить особі на праві власності, є законним, але не є володінням як різновидом іншого речового права, оскільки воно є правомочністю власника. Засноване на договорі з власником майна володіння є законним навіть тоді, коли дію договору вже припинено внаслідок закінчення його строку, але власник не вимагає повернення майна. Незаконними володільцями є добросовісний та недобросовісний набувачі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
