Отже, межі права власності мають забезпечувати:
1) охорону довкілля, додержання принципів моралі, охорону прав і законних інтересів інших осіб, захист інтересів держави і суспільства [16] [208];
2) свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів недобросовісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності [156] [209];
3) ефективне використання прав самими власниками та ін.
Класифікація обмежень права власності.
1. Залежно від джерела, яким встановлюються обмеження, вони можуть міститися в актах органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актах нотаріуса, договорах та судових актах.
Як і межі, встановлення обмежень може передбачатися як публічно-правовими, так і приватноправовими актами.
Прикладом публічних обмежень є можливість видання актів про примусове позбавлення права власності на певне майно, що врегульовується митним законодавством (ст.ст. 322,336,348 Митного кодексу України (далі - МК)) [136] [210], якими вони встановлюються як санкції за видачу без дозволу митного органу України або втрату предметів, що знаходяться під митним контролем; за порушення зобов'язання про зворотне ввезення предметів, вивезених за кордон; за порушення ввезення майна з метою транзиту через територію України; за переміщення предметів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю та ін. (ст.ст. 53, 331, 332, 334, 348, 352,353 МК [136] та ін.). Публічним обмеженням є також арешт майна власника (наприклад, згідно із ст. 9 ЗУ «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [88] [211], ст. 12 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [62] [212] та ін.).
Яскравим прикладом обмежень власника інструментом публічного права є податкова застава, що не дає змогу використовувати майно власником за своїм розсудом, врегульована зазначеним Законом. Внаслідок її встановлення на підставі податкового повідомлення або податкової вимоги податкового органу власник не має права на свій розсуд розпоряджатися заставленим майном, тобто податкові процедури, визначені цим Законом, застосовуються безпосередньо до об'єктів такої власності, які підпадають під податкову заставу та підлягають продажу за правилами, визначеними цим Законом. Згідно із п. 8.6.1 вказаного Закону платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, має право вільно розпоряджатися ними лише за письмовим узгодженням з податковим органом при: а) купівлі чи продажу, інших видів відчуження або оренди (лізингу) нерухомого та рухомого майна, майнових чи немайнових прав, за винятком майна, майнових та немайнових прав, що використовується у підприємницькій діяльності платника податків (інших видах діяльності, які за умовами оподаткування прирівнюються до підприємницької), а саме готової продукції, товарів і товарних запасів, робіт та послуг за кошти за цінами, що не є меншими за звичайні; б) використанні об'єктів нерухомого чи рухомого майна, майнових чи немайнових прав, а також коштів для здійснення прямих чи портфельних інвестицій, а також цінних паперів, що засвідчують відносини боргу, надання гарантій, поручительств, уступлення вимоги та переведення боргу, виплату дивідендів, розміщення депозитів або надання кредитів; в) ліквідації об'єктів нерухомого або рухомого майна, за винятком їх ліквідації внаслідок обставин непереборної дії (форс-мажорних обставин) або відповідно до рішень органів державного управління.
Актами нотаріуса встановлюється таке обмеження права власності, як заборона відчуження майна. Договором установлюються сервітути, емфітевзис, суперфіцій, які обмежують право власності. Договірний характер мають обмеження, що випливають із договорів найму, оренди, комісії, управління майном, довічного утримання. Судовим рішенням також можуть установлюватися сервітути, а також на його підставі припиняється право власності внаслідок конфіскації майна, примусового викупу земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю. Власник обмежується у вільному здійсненні своїх правомочностей ухвалами та постановами господарського суду про призначення розпорядника майна боржника, керуючого санацією, про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ст.ст. 13, 17, 23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [62]).
2. Пов’язаною з попередньою є класифікація обмежень на примусові (нормативно-правові та судові обмеження) та добровільні (договірні) залежно від наявності або відсутності волі власника. Примусові обмеження виникають на підставі актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, актів нотаріуса, судових актів. Добровільні обмеження власник встановлює для себе в результаті своїх вольових дій, наприклад, у випадку передачі належного майна особі за договором найму (оренди), комісії, управління майном, довічного утримання. На договірному рівні встановлюються обмеження з огляду на волю власника, який усвідомлює, що, передаючи майно у володіння, користування і розпоряджання іншим особам, він тим самим обмежує сферу власного розсуду в реалізації своїх правомочностей.
Обмеження права власності особи, яка набула майно за договором довічного утримання, полягають в обов'язку власника майна довічно забезпечувати відчужувачеві утримання і догляд. Закон установлює певні правові обмеження щодо прав власника відносно майна, яке є предметом позначеного договору. Так, набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, змінювати майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати відносно його договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого договору. На таке майно не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача. Втрата (знищення) майна, що було передано набувачеві, не є підставою для припинення або зменшення обсягу його обов'язків перед відчужувачем (ст.ст. 749, 750, 754 ЦК).
3. Обмеження, як і межі права власності, також можна поділити на правові та неправові. Як уже зазначалося, обмеження мають ґрунтуватися на межах права власності. Для виваженості їх встановлення потрібні детальна правова регламентація підстав, умов, механізму їх встановлення, чітка вказівка повноважень державних органів і посадових осіб, що наділені правом встановлення обмежуючих власників засобів. Внаслідок цього правовими визнаються не будь-які обмеження права власності (включаючи ті, що виникли за волевиявленням самого власника, тобто добровільні обмеження), оскільки в противному разі створюється погроза обмеження право- і дієздатності особи або є ймовірність неправового обмеження права власності на інших підставах [131][213] .
Неправові обмеження – це обмеження, зумовлені незаконними діями державних органів, органів АРК і органів місцевого самоврядування, які не відповідають закону. В такому разі власник може вимагати адекватного захисту свого права, наприклад, шляхом пред'явлення позову про визнання незаконним акта органу державної влади, органу АРК або органу місцевого самоврядування (ст. 393 ЦК). Особливо гостро така необхідність виникає в сфері податкового, земельного, підприємницького права, де спостерігається зайва «зарегульованість», домінують відверто обмежуючі режими, що не сприяє розвиткові правової активності громадян, змушує шукати обхідні (найчастіше неправомірні) способи задоволення своїх інтересів [158] [214].
Як неправові можна охарактеризувати ті фактичні обмеження права власності, які виникають внаслідок тих чи інших порушень з боку інших осіб. Прикладом цього може слугувати становище власника квартири в побудованому будинку, який не в змозі використовувати її (ремонтувати, проживати), оскільки будинок формально був оформлений як зданий в експлуатацію, але з певними недоліками та з відсутністю повного комплексу супутніх послуг (водо- , електро-, газопостачання, система опалення тощо). Це може статися з вини як будівельної організації, так і власників інших квартир в цьому будинку, що не здійснюють дій, які б надали можливості щодо централізованого підключення до надання комунальних послуг.
Стосовно наведеного важливим є питання про межу самих обмежень, установлених на таких різних рівнях. Очевидно, слід говорити про те, що необхідність введення законодавчих критеріїв обмежень права власності, а переліку обмежень у законі бути не може внаслідок постійного розвитку відносин та необхідності їх регулювання. Сама Конституція – це спосіб обмеження держави, державної влади, у тому числі як власника. З цієї позиції і можна розглядати й окремі підходи до меж права власності, що у ній закладені. Права і свободи можуть мати межі тільки встановлені законом із метою захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів громадян [158] [215]. Одночасно Конституція визначає межі розсуду законодавця і, як наслідок, судової і виконавчої влади, встановлюючи критерії для меж і обмежень, оскільки вони повинні бути виправдані природою відносин, що складаються.
4. Обмеження права власності щодо обсягу можливостей власника по здійсненню своїх правомочностей мають місце як внаслідок установлення самих правомочностей власника, так і при їхньому здійсненні як стиснення суб'єктів права власності [132] [216].
Сам по собі факт встановлення в ЦК правомочностей по володінню, користуванню і розпоряджанню вже свідчить про певне обмеження права власності. Одним із проявів обмежень за змістом є так зване розщеплення права власності на один і той самий об'єкт, внаслідок чого право власності вже не забезпечує власникові всю повноту влади над річчю [117] [217], наприклад при встановленні довірчої власності.
Подібне обмеження демонструється введенням у законодавство України чужої йому конструкції права довірчої власності. При його встановленні власник перетерплюватиме ще більше обмежень. Довірчий власник здобуває фактично повне право власності, з одночасною фактичною втратою цього правового титулу номінальним власником, який передає належне йому на праві власності майно для досягнення конкретно встановлених цілей в інтересах певних осіб. Оскільки неможливо навести вичерпний перелік правомочностей довірчого власника, обмеження суб'єктивного права довірчої власності можуть бути окреслені за допомогою заборон на здійснення тих або інших дій довірчого власника щодо майна, яке йому передане. Цим зумовлюється необхідність чіткого регулювання відносин довірчої власності і контролю за діями довірчого власника. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права довірчої власності, а «здавлюють», стримують довірчого власника в здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів вигодонабувачів і суспільства в цілому [131] [218].
Встановлення режиму довірчої власності спричиняє й обмеження прав власника, який передав своє майно у довірчу власність іншій особі. Незважаючи на відсутність у праві України тих засад, які породили право довірчої власності в англо-американському праві, що має витоки у праві справедливості, це право нині врегульоване в ЦК. Як вірно зазначають науковці, цій конструкції у нас заважає традиційний дуалістичний поділ цивільних правовідносин на речові та зобов’язальні [218][219]. Внаслідок цього унеможливлюється однозначна відповідь на питання, в чому полягає різниця між повноваженнями управителя майна та довірчого власника в цілому, зокрема в аспекті обмеження цими повноваженнями прав власника.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
