Слід вказати й на такий проміжний варіант відносин між відчужувачем та набувачем майна, який виникає на підставі договору найму-продажу (ст. 705 ЦК). У разі його укладення стосунки між сторонами складаються як відносини найму з подальшим виникненням відносин власності. При цьому можливі різні варіанти таких відносин залежно від умов договору: як перехід права власності при повній оплаті товару, так і в інших випадках. В такому разі набувач майна, який стає його власником, одночасно зберігає й обмеження, що зумовлюються відносинами найму, наслідком яких і стала передача майна у власність.
З приводу обмежень, які іноді містяться в договорах дарування, існують різні точки зору. Зокрема, це стосується такої властивості цих договорів, як безоплатність, внаслідок чого постає питання про те, чи можна вважати її порушенням зустрічну передачу речі (права) обдарованим або зустрічне зобов'язання відповідного надання з його боку. Висловлювалася точка зору, згідно з якою встановленням такої умови (яка по своїй сутності є обмеженням обдарованого) такий договір не буде даруванням, а має розглядатися як удаваний правочин і визначатися нормами, що стосуються договору міни, побутового підряду тощо залежно від конкретних умов домовленості сторін [40] [321]. Вважають також, що «зустрічне» надання не обов'язково повинно бути передбачене тим же самим договором, що і «подарунок», воно може бути предметом окремого правочину й іноді навіть з іншою особою (наприклад, у разі, коли за отриманий або обіцяний дарунок обдарований виконує обов'язок дарувальника перед третьою особою [38] [322]. Вважаємо, що в означених випадках встановлювані договором обмеження власника (обдаровуваного) є неправомірними.
Важливим впливом на право власності є й строки передання предмета договору. Це має значення особливо при співставленні моменту укладення договору та моменту виникнення права власності. Ці моменти можуть збігатися, а можуть і різнитися. Так, при укладенні реальних правочинів ці моменти, як правило, збігаються. Договір вважається укладеним та одночасно право власності виникає у покупця по договору, який потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації. На це вказується у ч.ч. 3 та 4 ст. 334 ЦК. У випадках, коли право власності виникло, а власник не в змозі здійснювати свої правомочності, наприклад при поставці товарів на умовах переходу права власності з моменту їх відвантаження зі складу продавця, таке його становище буде обмежувальним порівняно з іншими власниками. Під час доставки цього товару до набувача він не може ним користуватися, хоча й має право розпорядитися ним. Те ж стосується випадків оформлення коносаменту, коли власник товару може його продати шляхом відчуження коносаменту, але сам товар може й навіть не отримати.
2. Обмеження права власності укладенням договорів про передачу майна у користування.
Як уже зазначалося, сутністю обмеженого речового права є користування чужою річчю. Таке широке бачення інших речових прав надало можливості для ствердження, що всяке користування чужою річчю є обмеженим речовим правом, тобто таким пропонується визнати найм та оренду.
Так, М.В. Чередникова в оренді вбачає дві групи правовідносин. По-перше, це зобов'язання з приводу надання об'єкта оренди з метою користування ним, зобов'язання по сплаті орендної плати й ін., що є виключно зобов'язальними. По-друге, правовідносини в зв'язку з володінням річчю. Ймовірно, момент передачі об'єкта оренди й слід вважати тим моментом, коли виникає другий вид правовідносин [219] [323]. Близькою до цього є позиція Є. Баринової, але вона вбачає в цьому трансформацію одних правовідносин в інші, тобто зв'язок, за яким орендар має право вимагати надання об'єкта («орендодавець – орендар»), перетворюється на речово-правовий зв'язок «орендар-річ» [14] [324].
Як обмежене речове право Л.В. Щеннікова розглядає також право наймача за договором соціального найму житлового приміщення, в якому вона вбачає риси, властиві абсолютним правам (безстроковий характер, можливість збереження житлового приміщення після смерті наймача за спільно проживаючим членом його родини, абсолютний характер захисту, а також обмежені правомочності по розпоряджанню у вигляді обміну приміщення, його розділу, вселення нових мешканців [225] [325] ). У той же час як речове не може розглядатися, на її погляд, право наймача за договором комерційного найму (зокрема, через надані наймодавцеві можливості відмовитися від укладення нового договору житлового найму).
Однак ідея віднесення найму та оренди до категорії речових прав є спірною. Так, права орендаря чужого майна на перший погляд відповідають більшості ознак речових прав. Вони, зокрема, не припиняються в зв'язку зі зміною власника-орендодавця і захищаються від будь-яких осіб як права титульного власника. Разом з тим права наймача (орендаря), звичайно, мають зобов'язально-правовий, а не речовий характер. Вони завжди виникають у силу договору з власником найманого (орендованого) майна, і їхній зміст, включаючи і різні можливості розпоряджання цим майном аж до його відчуження, визначається виключно умовами конкретного договору (обсяг прав наймача та орендаря всякий раз може бути різним). Для речових прав таке положення неможливе.
Характер і зміст інших речових прав визначається безпосередньо законом, а не договором, та й їхнє виникнення нерідко відбувається поза волею власника. Тому в законі мають установлюватися всі їхні різновиди і визначатися конкретні правомочності їх носія (зміст).
Думаємо, говорити про трансформацію відносин в цих випадках також не приходиться, тому що правовідносини по наданню речі зберігаються хоча б у частково виконаному вигляді, тобто і після передачі (надання) об'єкта орендар продовжує бути зобов'язаним у тому ж самому змісті, він, як і раніше, зобов'язаний і саме за договором. При цьому слід враховувати позицію В.М. Хвостова, який розділяв факти, що ведуть до придбання права, на "факти, на підставі яких виникла вимога про встановлення права - titulus acquirendi, і факти, за допомогою яких учинилося саме придбання права - modus acquirendi" [213] [326].
Узагальнюючи викладене, слід вказати, що принциповими відмінностями найму (оренди) від речових прав є лише платність і строковість. Але останні якості не надають можливості віднести ці права до речових. Так само, як, наприклад, володіння купленою річчю протягом тільки доби не перетворює право власності на щось інше, а володіння наймачем (орендарем) майном протягом деякого часу не трансформує його право з зобов’язального на речове.
Природно, що при цьому треба пам'ятати і про різний обсяг прав власника до і після передачі його майна в найм (оренду). Не заглиблюючись у питання про правову природу прав найму (оренди), слід відмітити, що і в цих випадках, як і при встановленні прав на чужі речі, власник обмежується в своєму праві. Це полягає в неможливості для нього використовувати своє майно, якщо воно передане у користування наймачеві (орендареві). Тобто підстава виникнення цих обмежень права власності (укладення договору за волею власника-наймодавця (орендодавця)) не впливає на сам факт існування цих обмежень. Різність правового режиму речових та зобов’язальних прав користувачів майна, що належить власникові, не відіграє ролі для сутності правового режиму власності, яке внаслідок тих та інших прав буде вужчим, ніж у їх відсутність.
Що стосується права власника при укладенні договору управління його майном, то воно також суттєво обмежується. Цей договір укладається тоді, коли власник не має можливості або вважає недоцільним особисто доглядати або іншим способом здійснювати право власності на власне майно. Внаслідок встановлення управління чужим майном забезпечується як мета його збереження (наприклад, при управлінні спадщиною – ч. 1 ст. 1285 ЦК), так і крім цього, прирощення цього майна, особливо, коли йдеться про управління майном підопічного або майном, що використовується в підприємницькій діяльності (ст.ст. 54, 72 ЦК), одержання майнової вигоди або іншого визначеного результату на користь відчужувача або інших визначених вигодоотримувачів.
В законодавстві України терміни «управління», «керування» і «розпоряджання» вживаються неоднозначно, і можливості, що випливають з означених прав, достатньою мірою не визначаються. Законом встановлюються лише загальні правила про те, що управитель діє від свого імені, але в інтересах особи, яка є власником майна, та має дбати про збереження й використання майна власника. Від обсягу повноважень управителя майна, який може бути різним, залежать і обмеження права власності. Як слушно зазначає І.В.Спасибо-Фатєєва [195] [327] , ці повноваження у певних випадках можуть бути як тотожними, а можуть і суттєво відрізнятися; як вужчими за змістом порівняно з правом власності, так і ширшими за нього. Розглянемо такі групи повноважень управителя майна.
Перша, коли управитель має максимальні повноваження внаслідок надання йому можливості здійснення всіх трьох правомочностей власника по володінню, користуванню та розпоряджанню його майном. Але, незважаючи на це, встановлення цього права не тягне за собою перехід до управителя права власності на майно, що передане йому в управління (за винятким виникнення права довірчої власності). Хоч власник вже не повинен реалізовувати на строк дії договору з управителем свої правомочності, проте він їх не втрачає [127] [328], бо вони відновлюються як такі, що були призупинені. В такому разі власник фактично має суто номінальне право власності і усувається від його реалізації самостійними діями. Він здійснює лише контроль за управителем. Якщо ж власника немає (при його безвісній відсутності або смерті), чи його недієздатності або малолітства, цю функцію здійснюють інші особи як установники управління (орган опіки та піклування, нотаріус). Однак і в цих випадках дії управителя майна хоч і тотожні правомочностям власника, але контрольовані з боку власника чи інших осіб і на відміну від власника, який здійснює своє право своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК), управитель реалізує свої правомочності залежно від волі власника або інших осіб. З цього приводу слід погодитися з думкою про те, що «в цей період права власника начебто перетворюються, обертаючись іншими своїми гранями» [187] [329], що підтверджує позицію правників про штучність конструкції права власності як побудованого з трьох правомочностей [176] [330].
Друга група повноважень управителя є вужчою за першу і стосується володіння та забезпечення використання майна власника як власними силами, так і шляхом укладення різних договорів користування цим майном з іншими особами. Стороною по таких договорах вже буде не власник, а управитель майна. Внаслідок встановлення цих повноважень управителя власник позбавляється можливості користуватися своїм майном, перепоною для чого слугують вже два договори – управління його майном і відповідно найму або оренди, укладених управителем.
Третя група повноважень управителя може полягати у розпоряджанні майном власника, наприклад, у разі призначення розпорядника майна особою, відносно якої порушено справу про її неплатоспроможність згідно з ст. 13 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Проте співвідношення повноважень по розпоряджанню й управлінню майном власника досить своєрідне, оскільки сам розпорядник майна повноважень по розпоряджанню не набуває. Якщо неплатоспроможною особою є юридична особа, то з призначенням розпорядника майна продовжують діяти органи управління цієї юридичної особи, які реалізують це повноваження, як і раніше, але за згодою розпорядника майна. Інша справа, коли призначається керуючий санацією, який має право самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених зазначеним Законом (ст. 17). На особливу увагу заслуговує розмежування в цьому Законі функцій з управління та розпоряджання майном банкрута, які покликаний виконувати ліквідатор, що ще раз свідчить про нетотожність цих понять, хоча конкретних напрямків їх розмежування в Законі не провадиться.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
