На думку Ф. Люшера, власник зобов'язаний здійснювати своє право в інтересах усіх громадян, і жодною мірою не має право посягати на суспільні інтереси [124] [55]. Отже, виникають два протилежні полюси: «влада занадто велика — необмежена, неконтрольована і довільна; влада занадто мала, піддана численним суспільним впливам і не спроможна виконувати відповідні організаційні функції» [13][56]. Такий контрастний підхід неприпустимий. Слід говорити про гармонійне поєднання приватних і публічних прав та інтересів і відповідно до цього – про їх вплив на встановлення меж, тобто зумовленість меж права власності приватними (правами інших власників) і публічними інтересами.
Отже, категорії влади, волі та інтересу взаємозалежні й усі разом характеризують поряд із правом власності його межі.
Очевидним є й інший ракурс їхньої взаємозалежності, зумовлений розсудом власника. Такий вираз стосовно характеристики права власності є загальнопоширеним і означає, що право власності здійснюється з огляду як установлень закону, так і на розсуд власника. Підставою перших є волевиявлення законодавця, другого — волевиявлення власника [24][57]. Функції інтересу при цьому виявляються так само, оскільки інтерес нерозривно пов’язаний з волею, бо воля особистості діяти відомим образом у кінцевому результаті визначається інтересами цієї особистості. З іншого боку, інтерес пов’язаний відносно належного власнику майна за його розсудом. Категорія «розсуду власника», як і його воля, і влада, і інтерес підсилюють сприйняття права власності як найбільш абсолютного і широкого з усіх прав, однак і це не робить його безмежним. Разом з тим, не можна допустити, щоб унаслідок меж, установлюваних законом для права власності, власник виявився б не в змозі використовувати власне майно за своїм розсудом.
Аналіз реалізації «влади», «волі» та «інтересу» можливий шляхом їхнього дозування крізь призму «розсуду» власника, що дозволяє визначитися у формах їхнього вираження у виборі власника. Якщо розуміти під владою проведення власної волі суб'єкта [24] [58], то стосовно категорії “розсуду” вона виявляється як процес і як результат розсудливої діяльності власника. Інтелектуально-вольовий характер розсуду при здійсненні правомочностей власника припускає необхідність вибору найбільш прийнятного й обґрунтованого конкретного рішення, що відповідає його інтересам та інтересам суспільства в цілому.
Отже, простежується зв'язок між розглянутими поняттями і розсудом, який також не безмежний і має свою міру. Тому частіше суб'єктивне право характеризують як таке, котре встановлює міру дозволеної поведінки управомоченої і міру належної поведінки зобов'язаної особистості. Звідси випливає, що, як таке, суб'єктивне право дає змогу суб’єкту в певних межах діяти по своїй волі і за своїм розсудом, а також вимагати відповідної поведінки від інших, що у сукупності задовольняє його інтереси.
У судженнях деяких вчених убачаються єдність і розходження в підходах до поняття «міри дозволеної поведінки» [34; 22; 199] [59] [60] [61], що припускає наявність у ньому трьох елементів: «міра», «дозвіл», «поведінка».
Стосовно першого елемента - міри існують дві точки зору, що заслуговують на увагу: вона розуміється як певна можливість, існуюча у межах, передбачених законом [18] [62] і як «міра дозволеної поведінки самого носія суб'єктивного права» [34] [63]. У першому випадку термін «міра» замінений на «межі», що свідчить про взаємозв'язок цих понять. Проте, вони не є тотожними, оскільки категорія «межа» є об'єктивною внаслідок того, що вона нормативно встановлена. Категорія ж «міра» є суб'єктивною, бо вона визначає встановлення меж можливих дій не тільки і не стільки власника, а й самим власником. Тому також звертає на себе увагу те, що суб'єктивне право розглядається з двох позицій: як міра можливої (дозволеної) поведінки самого носія суб'єктивного права і як сумірність з вимогою відповідної поведінки від інших.
Таким чином, виникає подвійний аспект меж права власності – міра і дозвіл.
Другим елементом є дозвіл (або, інакше, можливість поведінки). Якщо вести мову про «дозволену поведінку управомоченої особи», то такий дозвіл виходить від законодавця за допомогою вираження волі, втіленої в законі. А якщо говорити про «належну поведінку зобов'язаної особи», то, крім законодавчих розпоряджень про це, важливими є вимоги, які висуваються власником, належної поведінки від усіх інших осіб, про неприпустимість порушення його прав та інтересів.
Третій елемент – дозволена «поведінка» - вимагає визначеності того, у ставленні кого або чого йдеться про поведінку. При цьому варто виходити з того, що, встановлюючи права й обов'язки, норма права регулює відносини між власником й іншими особами, а при наявності певних юридичних фактів служить підставою для виникнення правовідносин. Отже, виникають правовідносини власності і разом з ними – дискусійне питання про те, хто буде його суб'єктами або між ким складаються ці відносини і тому – хто, власне, «дозволяє»?
Проаналізуємо питання про те, між ким складаються відносини з приводу речі (майна).
Поведінкова модель особистості з приводу речі, у тому числі її присвоєння, розглянута через категорії влади, волі, інтересу, припускає наявність зв'язків типу «власник – річ», «власник - інші особи з приводу речі». Ці зв'язки одержали вираження у встановленні відносин особи і присвоєності майна як до свого, а з іншого боку (як антипод і необхідна умова для цього) – як ставлення інших осіб до цієї речі як до чужої. Така ускладнена конструкція відносин поставила проблему характеристики правовідносин, що складаються за участю власника, оскільки саме ця ключова фігура однозначно певна в конструкції цих правовідносин. Це необхідно і для з'ясування меж його дій або дій інших осіб, втягнутих у ці правовідносини.
Усталеним є поняття відносин власності як відносин між людьми з приводу певного майна [20] [64], [145] [65]. Вони виражаються в присвоєнні цього майна конкретною особою і неприпустимості посягань на майно власника з боку третіх осіб. Тобто при розгляді цих відносин варто виходити з двох акцентів: прав власника й обов'язків інших осіб. Одночасно слід враховувати, що існують межі, закладені як у правах власника, так і, навпаки, до цього змушують права інших осіб.
Відносини між власником і іншими суб'єктами з приводу речей виявляють стан зрілості всього суспільства, здатності до співіснування в ньому численних осіб і самообмеження. Це і повинно забезпечувати систему взаємних обмежень і баланс інтересів власника, третіх осіб та суспільства в цілому. З одного боку, право стримує притаманний власникові егоїзм і прагнення до абсолютної волі при використанні свого майна, а з іншого – для невласників характерне невтручання в сферу юридичного панування власника над річчю. Тому право визначає в першу чергу дії власника і механізм їх здійснення.
Відносини власності бачаться і як ставлення особи до привласненого майна як до свого власного. Ця конструкція у визначенні права власності, за великим рахунком, визначає характеристику абсолютних правовідносин, однак породжує неоднозначність того, що розуміється під правом власності: відносини між людьми (з приводу присвоєння речі) або ставлення людини до речі (як безпосередній вплив на неї). У першому випадку важливим є визначення суб'єктного складу, кола зобов'язаних осіб, особливо в зв'язку з тим, що суб'єктивне право — це право вимоги його носія до певної особи, забезпечена можливістю претендування [34] [66]. В другому випадку вимагає пояснення те, як розуміти зв'язок між особою і річчю, котрий не може бути правовим.
З визначення власності випливає, що вона має матеріальний субстрат у вигляді речі [42] [67]. Ще І.А. Покровський зазначав, що між особою і річчю встановлюється деякий ідеальний зв'язок: річ надається у панування певної особистості, віддається в її волю, належить їй [151][68]. Звідси неможливо заперечувати зв'язок між власником і його річчю, який, не будучи правовим, зумовлює останній (тобто зумовлює, в свою чергу, виникнення правового зв’язку).
Тому можна зробити висновок про те, що обидва підходи в розумінні відносин власності мають право на існування. Їхнє об'єднання можна побачити у визначені Ю.К. Толстого, який стверджує, що, хоча власність – це ставлення людини до речі, однак до цього зміст власності не зводиться, а конструкція відносин між людьми, безсумнівно, переважає над конструкцією ставлення до речі [106] [69]. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особистості, які не є власниками даної речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відносини між людьми з приводу речей. На одному полюсі цих відносин виступає власник, який ставиться до речі як до своєї, на другому — невласники, тобто всі особистості, які зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це значить, що вони мають утримуватися від яких би то ні було посягань на чужу річ, а, відтак, і на волю власника.
З цього приводу Н.Ю. Мурзін слушно відзначив, що сутність права власності виражається в усуненні всіх інших осіб від об’єктів цього права, а власник визначає поведінку (можливості) інших осіб відносно цього майна: або усуває їх від впливу на нього, або допускає його, або вимагає через суд утримуватися від здійснення дій, що заважають йому володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном [142] [70].
Як наслідок, потребує врахування те, чи існує суб'єктивне право в межах правовідносин або поза ними. На думку С.М. Братуся, суб'єктивне право однієї особистості і відповідний юридичний обов'язок іншої особистості або інших осіб є елементами правовідносин і можуть існувати тільки в правовідносинах [20][71]. Право власності як право абсолютне здійснюється в абсолютних правовідносинах, що традиційно розуміються як такі, в яких власникові протистоїть необмежена і безпосередньо невизначена кількість осіб, котрим забороняється порушувати суб'єктивне право власника і створювати перешкоди для його здійснення [41; 221] [72] [73]. Висловлена була також думка про те, що право власності як абсолютне суб'єктивне право однієї особистості і відповідний юридичний обов'язок усіх інших осіб є елементом невизначеного числа правовідносин з невизначеним колом зобов'язаних суб'єктів [102] [74]. Склалися й інші точки зору на право власності як існуюче поза правовідносинами [171] [75], а також на це право як на елемент правовідносин лише при порушенні права власності [12][76].
Беручи до уваги такі уявлення про право власності, слід відмітити, що кожна з запропонованих позицій є складною для позначення його меж. Ці межі в найбільш загальному їхньому розумінні означають недопущення протидій з боку будь-кого відносно існування і реалізації власником свого права, а також недопущення негативних впливів від реалізації власником свого права на непевне коло осіб.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
