2.2 Межі та обмеження права власності, обумовлені договірними правовідносинами
Власник перетерплює обмеження свого права як при встановленні інших речових прав на його майно, так і при вступі в договірні правовідносини з іншими суб'єктами без виникнення речових прав. В останньому випадку виникають обмеження права власності, зумовлені договором, які для зручності йменуватимемо договірними обмеженнями. Оскільки за загальним правилом договори укладаються за волею сторін, то такі обмеження можна йменувати і самообмеженнями, які являють собою зв'язування самого себе взятими на себе зобов'язаннями. Однак такі дії можна віднести до обмежень власника лише з певною часткою умовності, адже, приймаючи на себе визначені обов'язки, сторона в договорі не тільки не обмежує себе у вільному праві формування договірного зв'язку, а й, навпаки, саме цим вона реалізує таке своє право. І навіть уже взявши на себе певний обов'язок, сторона договору не втрачає права змінити чи скасувати його, уклавши новий договір з контрагентом або припинивши зобов’язання, наскільки це відповідає принципу свободи договору.
З іншого боку, як слушно зазначається в літературі, такий спосіб набути річ у користування в більшості випадків може бути визнаний прийнятним лише для застосування короткострокових або разових потреб [205] [301]. Якщо ж є потреба у тривалому користуванні чужою річчю, то як правило, застосовуються правові механізми, що надаються встановленням інших речових прав, які тягнуть за собою речові обмеження права власності.
Отже, обмеження права власності можуть мати місце при укладенні власником майна тих чи інших договорів. Враховуючи наведені в першому розділі роботи доводи, провадитимемо розмежування меж та обмежень права власності, що мають місце при цьому: межі стосуються всіх власників та встановлюються на рівні закону, а обмеження встановлюються для конкретних осіб, що перебувають в певних договірних відносинах і встановлюються передусім договорами, актами нотаріуса, рішенням суду. Охарактеризуємо ці межі та обмеження, виходячи з загальноприйнятої класифікації договорів.
1. Обмеження права власності укладенням договорів про передачу майна у власність.
Передача майна у власність відбувається на підставі договорів купівлі-продажу (у тому числі поставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання (догляду), які становлять першу групу таких договорів.
До другої групи договорів, наслідком яких є перехід права власності на майно, віднесемо договори позики; фінансового лізингу; спадковий договір; договір управління майном, умовами якого передбачається виникнення права довірчої власності; договір про перехід права власності на предмет застави у разі невиконання основного зобов’язання, забезпеченого заставою. Всі вони мають свою специфіку стосовно виникнення права власності.
Нарешті, третю групу договорів, яку тут слід позначити, становлять договір про спільну діяльність, засновницький договір та договори про створення товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю та акціонерного товариства, шлюбний контракт.
Ми не будемо аналізувати договори з приводу результатів інтелектуальної діяльності (між співавторами, про відчуження прав тощо) як такі, що виходять за межі цього дослідження, предметом якого є речові права, а не об’єкти права інтелектуальної власності, а також шлюбний контракт.
У кожному з різновидів цих трьох груп договорів існують свої обмеження, які стосуються їхніх суб'єктів, процедури укладення, предмета, змісту та умов.
Межі, що стосуються суб'єктного складу тих чи інших договірних відносин, впливають на право власності тих осіб, яким заборонено укладати відповідні договори внаслідок того, що вони позбавляються можливості на свій розсуд здійснювати правомочність власника по розпоряджанню своїм майном у такий спосіб.
За загальним правилом, коло суб'єктів за договором купівлі-продажу законодавець не обмежує. Винятки становлять такі випадки:
- відчужувати майно (товар) за договором роздрібної купівлі-продажу та поставки можуть лише суб'єкти підприємницької діяльності, а придбавати у власність, навпаки, при укладенні першого договору можуть будь-які особи, однак лише для особистого, сімейного, домашнього або іншого подібного використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю (ч.1 ст. 698 ЦК), а при укладенні договору поставки – навпаки, лише для підприємницької та іншої діяльності, крім домашнього та подібного використання (ч.1 ст. 712 ЦК). Тим самим певні суб’єкти обмежуються у можливості укладення відповідних договорів, тобто в обранні саме такого способу розпоряджання своїм майном або витрачання своїх коштів;
- за договором контрактації відчужувати сільськогосподарську продукцію має лише її виробник (ч. 1 ст. 713 ЦК);
- придбати у власність об'єкти приватизації може обмежене коло осіб. Ця вимога висувається законодавством про приватизацію та умовами конкурсу. Так, згідно з ч. 3 ст. 8 ЗУ «Про приватизацію державного майна» [90] [302] та ч. 2 ст. 5 ЗУ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [91] [303] не можуть бути покупцями юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків; органи державної влади; працівники державних органів приватизації та інші особи, яким відповідно до чинного законодавства заборонено займатися підприємницькою діяльністю;
- при укладенні деяких договорів висуваються вимоги щодо залучення до цього інших осіб. Наприклад, при купівлі-продажу (торгівлі) на організованому ринку цінних паперів (біржі) договори укладаються через професійних учасників фондового ринку (дилерів, брокерів), для яких такий вид діяльності є виключним і які діють на підставі відповідної ліцензії. Для цих осіб встановлюються також певні заборони розпоряджання власними цінними паперами, межі щодо суми правочинів, укладених ними з іншими торговцями цінними паперами, але не виконаних в даний момент (відкриті позиції), тощо (ст.ст 26 - 30 ЗУ «Про цінні папери і фондову біржу» [96] [304], ст. 4 ЗУ «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» [66] [305];
- розпоряджатися своїм майном можуть не всі власники. Так, самостійно вчиняти відповідні правочини не можуть малолітні та недієздатні особи (ст. 31, ч.ч. 2 та 3 ст. 41 ЦК та ін.). Від їх імені правочини вчиняють законні представники. Для останніх встановлюються заборони щодо дарування майна власників - малолітніх осіб та підопічних (ч. 2 ст. 720 ЦК).
Встановлені вимоги й до кола суб'єктів договору дарування. Підприємницькі товариства можуть укладати такий договір лише тоді, якщо це прямо передбачено установчим документом дарувальника (ч. 3 ст. 720 ЦК).
Набувачем майна за договором довічного утримання може бути тільки повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (ч. 2 ст. 746 ЦК), тобто власник майна обмежується у можливості його відчуження за цим договором будь-якій особі. Лізингодавцем згідно з ст. 4 ЗУ «Про фінансовий лізинг» [94] [306] є лише юридична особа. Крім зазначення у ст. 1303 ЦК на те, що відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа, в ній зазначається, що набувачем може бути фізична або юридична особа. Тобто іншим суб’єктам (державі, територіальній громаді) відчужувати майно за таким договором власник не може.
Передавати майно у довірчу власність за договором управління майном (гл. 70 ЦК) можна лише суб’єкту підприємницької діяльності. Стаття 1033 ЦК встановлює заборону набуття майна за цим договором органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом.
Засновницький договір, який є установчим документом повного та командитного товариств, можуть укладати особи, також враховуючи певні обмеження, наприклад, щодо заборони бути учасником двох повних товариств (ч. 2 ст. 119 ЦК) та подібних обмежень до учасників командитного товариства (ч. 2 ст. 135 ЦК). В ч. 2 ст. 114 ЦК передбачається, що обмеження щодо участі у господарських товариствах можуть бути встановлені законом. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 32 ЦК установчими документами юридичної особи може бути заборонено неповнолітнім особам бути учасниками юридичних осіб. У такому разі неповнолітні не можуть укладати договори про створення господарських товариств і передавати їм відповідно у власність майно.
Межі права власності виявляються при намірі власника вступити до договірних відносин і зменшують можливість для власника діяти на власний розсуд при укладенні договорів. Відповідні приписи законодавства являють собою саме межі, а не обмеження права власності, оскільки стосуються всіх власників, які мають їх враховувати. В якості таких меж права власності слід позначити наступні:
а) що стосуються процедури укладення договору:
- публічного, наприклад, у разі висунення пропозиції укласти договір роздрібної купівлі-продажу (ст.ст. 633, 699 ЦК) (через рекламу, каталоги тощо) власник не має права відмовляти у його укладенні, тобто зобов’язаний його укласти з кожним, хто до нього звернеться. Публічність договору роздрібної купівлі-продажу означає, що продавець вже виразив свою волю на розпоряджання майном і тому в подальшому звільняється від вибору покупця. Ці межі права власності встановлені, безумовно, на користь споживачам, хоча і не впливають на обсяг прав власника у його буквальному розумінні і тим більш враховуючи специфіку роздрібної торгівлі;
- при відчуженні об’єктів права державної власності. Приватизаційним законодавством встановлюються способи приватизації (конкурс, аукціон, акціонування та ін.) та процедура, яка передує відчуженню (інвентарізація, оцінка майна, оформлення актами органів державної влади) тощо;
б) щодо додержання форми договору (нотаріального посвідчення) та державної реєстрації договору у випадках, встановлених законом (ст. 210 ЦК). При недодержанні відповідних вимог власник не може реалізувати своє право на розпоряджання майном, оскільки правочин, вчинений без додержання нотаріальної форми, вважається нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК), а без додержання вимог про його державну реєстрацію - неукладеним (ст. 210 ЦК);
в) щодо примусу укладення договору:
- у силу одного з найважливіших принципів цивільного законодавства — принципу свободи договору – останні укладаються за волею сторін. Однак існують і винятки. Це стосується обов’язкового укладання договору поставки продукції для державних потреб за державним замовленням юридичних осіб, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності - монополістів на відповідному ринку продукції, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ч. 8 ст. 2 ЗУ «Про поставки продукції для державних потреб» [89] [307] );
- навпаки, конкурентним законодавством встановлюються заборони примушувати одними особами інших, зокрема, передавати майно при створенні юридичної особи (ст. 22 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» [74] [308]), необхідність одержання попередньої згоди на економічну концентрацію при створенні (укрупненні відповідних суб’єктів, наприклад, внаслідок злиття або приєднання або як останнім часом говориться – злиття та поглинання). Це передбачається Положенням про контроль за економічною концентрацією, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України в редакції від 18 лютого 2000 р. N 31-р [152] [309];
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
