Б. Межі права власності юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність у вільній економічній зоні (далі – ВЕЗ) згідно із ЗУ «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» [71][192] або зоні спеціального режиму інвестиційної діяльності, наприклад, відповідно ЗУ «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Харкова» [92][193], зумовлені специфікою режиму відповідної території. Вони пов’язані з умовами ведення діяльності, встановлюваними у таких зонах, у тому числі стосуються використання і розпоряджання майном осіб, які працюють за встановленими правилами. При цьому в загальному розумінні умови їхньої діяльності, у тому числі при здійсненні права власності, передбачені в законодавстві, сприймаються як пільги. Однак одночасно надання цих пільг зумовлено певними вимогами, що закладені в самих цих пільгах, які і являють собою межі прав тих суб’єктів, котрі користуються цими пільгами. Наприклад, пільги передбачаються для суб'єктів підприємницької діяльності, що реалізують на території міста Харкова інвестиційні проекти, схвалені Радою з питань спеціального режиму інвестиційної діяльності. Проте ці суб'єкти двічі пов’язані зобов’язаннями – із своїми контрагентами та з Радою з питань спеціального режиму інвестиційної діяльності, невиконання або неналежне виконання яких тягне за собою для них удвічі негативні наслідки. Це стосується й нецільового використання ними устаткування, обладнання та комплектуючих до них, часткового або повного відчуження інвестиції протягом звітного періоду тощо.
В. Особливий режим майна встановлюється, тоді коли особа не в змозі задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності, внаслідок чого її може бути визнано банкрутом у порядку, передбаченому ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [62] [194]. За наявності підстав неплатоспроможності та порушення про це справи в господарському суді особа обмежується у вільному користуванні та розпоряджанні своїм майном шляхом призначення розпорядника майна, санаторів, ліквідаторів, до повноважень яких входять узгодження численних питань, пов’язаних зі здійсненням повноважень власника. Такий суб’єкт (власник) опиняється й під контролем з боку комітету кредиторів та господарського суду.
Г. Установлює цілий спектр меж і законодавство з економічної конкуренції. З огляду на суперечності, що виникають між монополізмом і конкуренцією, і небезпеку монополізму для розвитку ринкової економіки існує об'єктивна необхідність його обмеження, тобто обмеження певної діяльності, розцінюваної як монопольна. Проте саме по собі монопольне становище того чи іншого підприємця ще не є порушенням конкурентного законодавства. З метою запобігання зловживанню можливостями, що надаються монополістові, законодавчо передбачаються межі використання їх майна як власників, зокрема встановленням заборони розподілу ринків; впливом державного регулювання обсягу ринку виробництва та інші засоби, що стримують їх монополістичні тенденції як пануючого на ринку власника. Ці та інші напрямки меж їх прав передбачені законами України «Про захист економічної конкуренції» [74][195], «Про Антимонопольний комітет України» [58] [196], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [73][197]. За порушення зазначених вимог суб'єкт несе відповідальність, у результаті якої вилучається їх товар, випущений з неправомірно використаним позначенням виробів іншого суб'єкта, тощо [156][198]. Відповідно ці заходи вже будуть обмеженнями їх права власності.
Судова практика свідчить про поширеність спорів, пов’язаних з захистом від недобросовісної конкуренції, яка знаходить свій прояв, зокрема, у вигляді нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище. Про таке позначається, наприклад, у справі, розглянутій Харківським апеляційним господарським судом за позовом АТ “Сумиобленерго” до Сумського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання постанови про порушення ним антимонопольного законодавства та стягнення штрафу недійсним. Ці порушення мали місце у вигляді нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у невигідне становище, що призвело до встановлення монопольної ціни на електричну енергію [10] [199]. Цим самим відповідач як власник не має права при розпоряджанні своїм майном вільно та виключно на власний розсуд визначати умови договору, зокрема по визначенню ціни, оскільки його становище на ринку як монополіста без встановлення законом меж щодо здійснення його права власності приведе до зловживання ним своїм правом.
Корпоративні правовідносини накладають неминучий відбиток і на право власності. Законодавець усе більш жорстко підходить до регулювання обліку акцій, їхнього обороту, визначення питань, обов'язкових для розгляду загальними зборами акціонерів, що є їх виключною компетенцією. Це викликано необхідністю встановлення гарантування для акціонера додержання його прав і можливості їхньої реалізації. Таким чином, установлюються межі здійснення права власності як на акції, так і на майно АТ. Ці межі зумовлені неможливістю допущення зловживання правами осіб, які мають більшу кількість акцій і від яких у корпоративній залежності перебувають інші акціонери. Однак, такі межі не можуть бути і невиправдано вузькими, що не дасть змогу акціонерам здійснити ті або інші свої права на власний розсуд. Необхідно встановити межі і враховувати публічно-правові інтереси, без яких здійснення прав може привести до «негативної волі» з руйнівними для товариства наслідками [194] [200].
Ґ. Межі, викликані правовим режимом спільної власності, пов’язані з необхідністю вирішення співвласниками питань стосовно повноважень щодо спільного майна тільки за взаємною згодою (ч. 1 ст. 358 ЦК). Така умова сама по собі є стримуючим механізмом реалізації кожним із співвласників своїх прав. Найбільш очевидними є межі права власності на майно (грошові кошти), одержані (зароблені) одним з подружжя, яке при цьому за самою нормою закону підпадає під межі щодо можливості придбання саме їм права приватної власності на результати своєї праці. Це положення встановлюється на користь іншої особи – іншого з подружжя (ч. 3 ст. 368 ЦК). Інакше кажучи, замість одержання всього така особа одержує лише його частину. Отже, у розглянутому ракурсі спостерігається деяка «суперечлива погодженість», що вбачається в гармонійному поєднанні в праві власності чоловіка і жінки придбання нових можливостей з певними межами для кожного з них порівняно з режимом приватної власності [166] [201].
6. Межі права власності можуть стосуватися й певних об'єктів. Так, у ч. 2 ст. 325 ЦК зазначається, що законом можуть встановлюватися окремі види майна, яке не може належати фізичним і юридичним особам на праві приватної власності. Згідно із ст. 324 ЦК не можуть перебувати у власності приватних осіб об'єкти права власності Українського народу (земля, надра, повітряний простір та ін.), що не виключає можливості придбання в приватну власність земельної ділянки (ст.ст. 32,33, 35 ЗК України та ін.) [97] [202]: Переліком № 1 до постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [155] [203] визначається майно, яке не може знаходитися у власності приватних фізичних та юридичних осіб. У власності держави може бути будь-яке майно, незалежно від того, чи надано воно природою або створено працею людини. Однак застосування концептуального підходу до обсягу державного майна, відповідно до якого у власності держави повинно знаходитися лише майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, вимагає його скорочення. Територіальні громади мають майно для забезпечення їхньої життєдіяльності. Так, згідно із ст. 142 Конституції України це рухоме і нерухоме майно, доходи місцевого бюджету, земля, природні ресурси, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ освіти, медицини, культури, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
7. Залежно від суб'єктів права власності, на яких поширюються межі, останні можуть встановлюватися для всіх власників або для окремих їх категорій. До останніх слід віднести суб’єктів підприємницької діяльності, на яких поширюються вимоги щодо недопущення недобросовісної конкуренції.
Якщо меж права власності суб'єктів в статиці право не висуває, то в динаміці – навпаки. Законодавчо встановлено заборони здійснення своїми діями прав особою, яка повинна при цьому мати достатній обсяг дієздатності. Отже, межі свого права визначаються рамками цивільної дієздатності суб'єктів цивільного права. Причому всяке суб'єктивне право може бути реалізовано лише тим суб'єктом, який має потрібний обсяг цивільної дієздатності [45] [204]. Досить чіткі вимоги висуваються законодавцем і до представників осіб, які не мають достатнього обсягу дієздатності.
Межі за суб'єктним складом встановлюються і залежно від громадянства особи. Так, законом установлено, що іноземні громадяни, особи без громадянства користуються тими ж правами і свободами, а також несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, за винятком випадків, установлених Конституцією України, законами, міжнародними договорами України.
Також усякого роду межі встановлюються для вітчизняних та іноземних юридичних осіб і публічних утворень. Межі права власності юридичних осіб України передбачені залежно від їхнього виду (юридичні особи публічного і приватного права). Значення такого поділу стає зрозумілим, якщо врахувати, що діяльність юридичних осіб публічного права повинна відповідати загальнодержавним інтересам, чим і зумовлюється специфіка їхнього правового регулювання [42][205]. Незважаючи на те що в ЦК України передбачена загальна правоздатність юридичних осіб приватного права (ст. 91), однак окремими законами встановлено обмеження для певних видів юридичних осіб, наприклад страхових компаній, банків та ін., що, безумовно, позначається на їхніх правах як власників. Обмежуватися юридичні особи можуть у правоздатності і за рішенням суду.
Спостерігаються й численні межі права власності тих чи інших видів юридичних осіб, що стосуються заборони розподіляти кошти після ліквідації між учасниками, членами, засновниками (для об’єднань громадян – ч. 5 ст. 21 ЗУ «Про об’єднання громадян» [83] [206]) та ін.
Для іноземних осіб, незважаючи на надання їм національного режиму, встановлюються (або можуть передбачатися) особливі межі їх прав на території України. Так, агент дипломатичного представництва не повинен займатися в державі перебування професійною або комерційною діяльністю з метою особистої вигоди.
Що стосується іноземних держав, то їхня участь у відносинах власності також обмежується недопустимістю мати на території України об’єкти, передбачені в Переліку № 1 до постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [155] [207]. Те ж стосується меж права власності міжнародних організацій.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
