На відміну від цих видів обмежень права власності внаслідок укладення інших договорів (наприклад, найму, оренди, управління чужим майном тощо) усталеним є погляд, відповідно до якого речових прав на чуже майно не виникає, хоча власник претерпіває обмеження й в цьому разі. Однак такі обмеження мають зобов’язальну природу. Тобто орендар земельної ділянки не має речового права на неї, його право має зобов’язальний характер. І у цьому його правове становище принципово різниться від емфітевти, який має речове право, хоча воно також полягає у користуванні чужою земельною ділянкою.
Проміжне становище між договірними та речовими обмеженнями права власності посідає іпотека, котра, незважаючи на своє розуміння як існуючої в зобов’язальних правовідносинах із відповідним законодавчим регулюванням (ст.ст. 1, 11-14, 16 ЗУ «Про заставу» [72] [242] , статті 1,3,9 ЗУ «Про іпотеку» [77] [243]), тим не менш породжує у заставодержателя речове право на предмет застави. При цьому правовідносини при іпотеці стають схожими з тими, що складаються у разі встановлення на підставі договору інших речових прав (сервітуту, емфітевзису, суперфіцію). Тобто договір породжує встановлення не лише зобов’язальних правовідносин між сторонами, які його уклали, а й речових.
Таким чином, простежується співвідношення договірних підстав встановлення зазначених обмежень права власності (при сервітуті, емфітевзисі, суперфіції, заставі) та речової природи прав, які виникають внаслідок укладення цих договорів та обмежують власника у його правах. Цим демонструється відсутність чітких та однозначних підстав для розмежування речових і зобов’язальних правовідносин, що є одним із випадків проникання речових елементів у зобов'язальні правовідносини [19][244]. У зв'язку з цим багатьма вченими, серед яких О.С. Іоффе [105] [245], Д.М. Генкін [35] [246], визначено процес зближення речових і зобов'язальних правовідносин, що взаємопроникають. Причому елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин включаються в речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові [52] [247].
Визначальним з цього приводу, на наш погляд, є висловлення М.М. Агаркова щодо різниці саме правовідносин (речових і зобов'язальних), а не правових інститутів [1] [248].
Г.Ф. Шершеневич указував, що обмеження права власності - це «право участі часткової» як доказ можливості таких обмежень за допомогою договору [221] [249]. Проте йдеться не про договірні форми обмеження, які виключає так зване «право сусідства» (заборона на прибудову до стіни чужого будинку, заборона підіймати воду загатами і т.под.). Тобто договір може обмежити право власності тільки тоді якщо він привів до виникнення речового права (наприклад, сервітуту). Отже, в даних випадках право власності обмежується вже не договором, а законом, і такі обмеження мають силу для всіх власників, незалежно від того, укладали вони договір чи набули сервітут чи інше речове право на інших підставах.
Інші речові права, на думку Є.А. Суханова, надають законну можливість одній особі в тому або іншому відношенні використовувати річ, що належить іншій особі, тобто чужу, причому в принципі незалежно від згоди (волі) її власника. Остання обставина є одним із критеріїв, що дають змогу провести відмежування речових прав від зобов'язальних (договірних), тому що використання чужої речі за домовленістю з її власником, наприклад за договором оренди, не вимагає визнання за користувачем речового права [201] [250].
Є.А. Суханов слушно відзначає, що речові відносини виникають не тільки з волі їхніх учасників. Дійсно, інші речові права можуть встановлюватися двома способами: з волі власника і поза його волею [14] [251]. Видається, що число інших речових прав, встановлюваних поза волею власника, тобто тих, котрі власник зобов'язаний надавати відносно свого майна іншій особі, безумовно, має бути обмежено законом, а носіям цих речових прав вони повинні надаватися лише в тому обсязі, який абсолютно необхідний для здійснення цілей, заради яких зазначене право встановлено.
В ракурсі характеристики обмежень звертає на себе увагу подвійний підхід до характеристики і значення інших речових прав. З одного боку, ці права самі по собі є вужчими порівняно з правом власності, їх часто називають «обмеженими речовими правами». Цей термін указує на їхню обмеженість як речових прав порівняно з правом власності і тим самим на їхній похідний від цього основного речового права характер. Ця обставина становить одну з найважливіших характеристик всякого обмеженого речового права, що, будучи похідним і залежним від права власності, не може існувати у відриві від цього права, крім нього.
З цього, зокрема, випливає неможливість існування будь-якого обмеженого речового права на безхазяйну річ, яка не має власника. Також про це свідчить і те, що вони не можуть бути самостійним предметом купівлі-продажу без пов’язаності з правом на річ, щодо якої вони встановлюються, або в який-небудь інший спосіб передаватися особам, котрі не є власниками майна. Так, сервітут, встановлений задля використання чужої земельної ділянки, не може існувати у відсутність самої земельної ділянки.
З другого боку, інші речові права обтяжують і в цьому відношенні обмежують і саме право власності. Невипадково в цьому розумінні вони називаються «речовими обтяженнями», оскільки у відомому змісті немов би «обтяжують» конкретну річ (а точніше, право власності на неї), певним чином звужуючи наявні у власника можливості.
Більш того, суб'єкти інших речових прав можуть удаватися до їх захисту від неправомірних посягань будь-яких третіх осіб, включаючи і власника речі, відносно якої встановлено ці права. При припиненні інших речових прав право власності «відновлюється» у первісному обсязі без яких-небудь додаткових умов, у чому виявляється, як говорили ще дореволюційні юристи, «еластичність», пружність права власності [135;108] [252] [253].
Отже, інші речові права, які у певних межах є необхідними і корисними, одночасно несуть у собі небезпеку для права власності, тому що нерідко істотно зв'язують, обтяжують власника (обмежують його господарське панування над річчю) на досить тривалий, а іноді на необмежений строк. Як зазначав І.А. Покровський, істинною ціною, якою купується кожне подібне право на чужу річ, є урізане, морально й економічно підірване право власності. А тому такі обмеження («обтяження») власності допускаються законом лише при наявності особливих підстав, і їхні конкретні види безпосередньо визначаються законодавством, тоді як приватна автономія може виявлятися лише у їх виборі [151] [254].
Таким чином, під іншим речовим правом як речовим видом обмежень права власності слід розуміти право його носія в тому або іншому обмеженому, точно визначеному законом відношенні використовувати чуже, як правило, нерухоме майно у своїх інтересах без участі його власника (у тому числі і поза його волею).
Виникнення іншого речового права є закріпленням останнього за певним суб'єктом, породжуючи при цьому абсолютні правовідносини, в яких цьому суб'єктові протистоїть необмежене коло пасивно зобов'язаних осіб. Саме ці абсолютні правовідносини визначають causa possessionis останнього.
Між тим однозначного бачення інших речових прав як абсолютних не існує. Такий підхід відвертається, наприклад, О. С. Йоффе, який зважає на те, що абсолютний характер права є відображенням абсолютної повноти «своєї влади», яка належить управомоченому. Саме тому, що повнота «своєї влади» відсутня у праві забудови (суперфіцію) й у праві застави, на протилежному полюсі цих видів правовідносин з'являється конкретна фігура, певний суб'єкт. Ця обставина породжує залежність іншого речового права від права власності і свідчить про те, що ні заставне право, ні право забудови не є абсолютними правами [103] [255]. Річ належить власникові, і тільки йому може належати в її відношенні вся повнота влади, а носієві інших речових прав надається панування над річчю лише у певному відношенні (користування). Тому в такої особи відсутня влада над річчю в цілому.
«Неповна власність», тобто право власності, обтяжене речовими правами або іншими обмеженнями, як відзначав В.М. Хвостов, не втрачає свого значення загального панування над річчю, порівняно з яким всі інші права на ту ж річ установлюють тільки часткове панування. Зумовлена цим положенням властивість власності стягати назад усі відняті у власника правомочності, лише тільки припиниться підстава, що змушувала позбавляти його якої-небудь з них, є ще одним свідченням неможливості зведення права власності до суми окремих правомочностей [213] [256] .
З цими розсудами слід повністю погодитися і ще раз підкреслити, що ані права на чужі речі, ані навіть право власності не є абсолютними в тому розумінні, про яке, зокрема, говорить О. С. Йоффе. Втім, будь-яке право реалізується у відповідних правовідносинах, які звичайно поділяються на абсолютні та відносні. Виникає певна суперечність між тим, що право, яке не можна однозначно віднести до абсолютних, існує в абсолютних правовідносинах. Однак оскільки абсолютними визначаються правовідносини між управомоченою особою і всіма іншими пасивно зобов'язаними особами, то як таку управомочену особу можна вбачати не лише власника, а й суб’єкта іншого речового права, якому протистоять всі інші пасивно зобов'язані особи, включаючи власника.
Проте існування абсолютних правовідносин не виключає й існування відносних правовідносин, смислове навантаження яких полягає виключно у встановленні сполучної ланки між правом власності й іншим речовим правом.
Таким чином, одна підстава (будь то закон, рішення суду, односторонній акт власника, договір тощо) породжує двоє різних правовідносин з різним суб'єктним складом:
абсолютних між управомоченою особою – суб’єктом іншого речового права і всіма іншими пасивно зобов'язаними особами;
відносні між управомоченою особою і власником.
Співвідношення інших речових прав і права власності виявляє досить непростий ступінь їх взаємовпливу. Будучи за самою своєю природою обмеженими (порівняно з правом власності), інші речові права, в свою чергу, обмежують право власності. Сам носій цих прав вже буде управомоченою особою, а власник – зобов’язаною.
Власник усувається від реалізації своєї влади в сфері, що віддана пануванню носія іншого речового права, тобто «вся повнота влади» власника зганяється в цій частині повнотою влади управомоченого. Влада власника, таким чином, придушується владою носія іншого речового права рівно в тому ступені, в якому ця влада надана останньому [103] [257]. Власник має повноту «своєї влади» лише в рамках, окреслених законом, так само як і носій іншого речового права має повноту своєї влади в рамках того права, яке йому надане відносно речі власника.
Така подвійна їх природа, в свою чергу, дає змогу охарактеризувати наступну специфіку правових зв’язків:
а) ці відносини виникають із приводу однієї і тієї ж речі;
б) в цих відносинах беруть участь ті ж самі особи – визначені та невизначені. Визначеними особами є власник та носій іншого речового права, а невизначеними – всі треті особи;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
