Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання внесених дисертанткою у результаті дослідження пропозицій та висновків: у законотворчій діяльності - в процесі удосконалення цивільного законодавства, зокрема шляхом внесення змін та доповнень до Житлового кодексу, законів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», «Про іпотеку»; у правозастосовній діяльності – в процесі здійснення та захисту власниками своїх прав; у навчально-методичній роботі – при підготовці та викладанні навчальних дисциплін «Цивільне право» та «Актуальні проблеми цивільного права».
Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано і обговорено на засіданні кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Основні положення дослідження оприлюднювалися також на науково-практичних конференціях, зокрема “Нове законодавство України та питання його застосування» (м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 26-27 грудня 2003 р.); “Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування” (м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 23 квітня 2003 р.); “Еволюція цивільного законодавства” (м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 29-30 квітня 2004 р.).
Публікації. Результати дослідження викладені в шести наукових працях, три з них опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у трьох надрукованих тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
РОЗДІЛ 1. Юридична природа та види меж і обмежень права власності
юридичне обмеження право власність
1.1 Загальні засади регулювання власності
Процеси перебудови українського суспільства, зміни в економіці України, що відбуваються з початку 90-х років минулого сторіччя, значною мірою вплинули на бачення права власності. Становлення нових економічних відносин на ринкових засадах, розвиток підприємництва, проголошення рівноправності усіх власників позначилися на розумінні права власності як найбільш широкого та абсолютного майнового права. Тому з’ясування меж і обмежень права власності нерозривно пов’язане з самим правом власності, правова природа якого й зумовлює певні його межі та можливість встановлення обмежень щодо нього.
Для цієї мети право власності має аналізуватися з огляду різних його ракурсів, а саме як природне і позитивне право. Іноді наголошують також на “соціальному праві”, яке розуміють неоднозначно: і як аналог приватного права, котре свого часу не визнавалося радянською правовою наукою, і як соціальні аспекти регулювання приватних відносин, деякою мірою звужуючи останні, і як такі, що регулюють торговий обіг та деякі суміжні відносини [211] [1].
Як природне право власності притаманне всім людям [215][2], оскільки воно виникає з природи людини, людського розуму [203][3]. Ще у Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. було проголошено, що здійснення природних прав людини обмежено лише для забезпечення іншим членам суспільства користування цими ж правами (ст. 4). З позиції природного права подібний підхід розглядається як загальноприйнята норма поведінки, як суть індивідуальної волі, ідея рівних можливостей, рівних стартових умов [203][4]. І хоча право власності не є таким природним, як воля і рівність, оскільки воно не дається від природи, а здобувається людиною, його сутність також містить у собі такі аналогічні характеристики, як право на волю і безпеку, що випливає зі ст. 2 Декларації [124][5].
Незмінна вимога природного права полягає в тому, що зовнішня воля особистості завжди була обмежена волею інших осіб тією ж самою мірою, в якій цього вимагає добро [227][6]. Природні межі права власності припускають наявність у власника можливості здійснювати будь-які правомірні дії відносно свого майна, однак за винятком тих, у результаті яких заподіювалася б шкода майну інших осіб.
Реалізація права власності відбувається в суспільстві, що також накладає відбиток на нього, викликає необхідність додержання власником певних правил поведінки. До цього зобов'язує нерозривний зв'язок людини і суспільства: тільки в суспільстві, в рамках конкретних соціальних утворень людина реалізується як особистість і перебуває у загальних зв'язках з іншими людьми [182][7]. Право власності наповнюється соціальним призначенням, що, на думку С.Н. Братуся, є його «соціальною метою» [21][8]. Розвиток суб'єктивного права власності від необмеженого, абсолютного до права обмеженого породило потребу в теоретичних дослідженнях і пошуках нових конструкцій права власності. Найбільшого поширення одержала концепція власності як соціальної функції. Я. Лазар писав, що соціальна функція права власності забезпечується обмеженнями правомочностей власника соціальними інтересами [120] [9].
Звідси виникає логічний зв'язок між соціальним призначенням права і його межами, що цим призначенням зумовлені. Саме тому повсюдно прийнятним є твердження про необхідність здійснення права відповідно до його призначення. Так, на думку О. С. Іоффе, під межами здійснення цивільних прав потрібно розуміти межі, що випливають з їхнього цільового призначення [105][10]. Проте не слід зводити межі права тільки до його здійснення відповідно їхньому призначенню, оскільки існує і багато інших критеріїв для встановлення таких меж.
Взаємозв'язок природного права власності і соціальних умов його існування та реалізації є тим чинником, який зумовлює вимоги до меж цього права: 1) морального, 2) звичайного і 3) правового (позитивного) характеру. Останні зафіксовані в законі і мають загальнообов'язковий характер. З їхньою допомогою норма права надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобов'язує його утримуватися від певних дій відносно об'єкта права власності. Ці приписи виходять із природності прав всіх власників у суспільстві та необхідності їх гармонізації. Як зазначав Г.Ф. Шершеневич, при тих значних правомочностях, котрі має власник, можна непокоїтися, що здійснення права, нічим не обмежене, здатне відбитися вельми негативно на інтересах інших членів того ж суспільства, на інтересах самого суспільства [221] [11].
Загальноприйнятою є вимога закону до здійснення права власності в рамках дозволеної поведінки. З цього погляду дозволеною є поведінка з урахуванням таких вимог до неї, як розумність і сумлінність, охорона довкілля, додержання моральних засад суспільства. Саме природне право як моральні і правові ідеї, принципи, ідеали тощо зумовлює правосвідомість особистості, котра, існуючи в суспільстві, повинна враховувати його моральні підвалини як природні правила поведінки, і таке положення є беззастережним [204][12]. Ця вимога закріплена в ст. 320 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) [217][13]. Особа повинна дотримуватися і звичайних вимог, якими є звичаї як правила поведінки, що не встановлені актами цивільного законодавства, але разом з тим є усталеними у певній сфері цивільних відносин. І хоча звичаї загальнорегулятивної значущості не мають, вони також відіграють певну роль у регулюванні суспільних відносин (ст. 7 ЦК) в тому числі стосовно встановлення меж права власності. Ці межі має кожне право, як і право власності [160] [14].
Вимоги до власників, які вступають між собою у відносини, висуваються й позитивним правом (законом). Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер, тобто існують всупереч волі, свідомості, уявлень і бажань людей [204][15]. Позитивне право (юридичні закони), навпаки, є вольовими актами. Однак вони втілюють в юридичні конструкції економічні закони та природні права. З погляду позитивного підходу будь-яка норма надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобов'язує його утримуватися від певних дій щодо його майна або дотримуватися певного порядку здійснення ним своїх прав.
Отже, норма права, передбачаючи волю учасників суспільних відносин, що регулюються нею, встановлює одночасно і межі їх вільної поведінки. Це стосується можливості для суб'єкта свідомо обирати той або інший варіант поведінки та втілювати його в своїх діях, очевидних для інших осіб, ураховуючи їх інтереси та приписи права.
Позитивне право зазвичай розмежовує поняття права власності в об'єктивному та суб'єктивному розуміннях. Виявлення сутності категорій меж і обмежень лежить у першу чергу в площині цих понять.
Правом власності в об'єктивному розумінні є сукупність норм, котрі регулюють суспільні відносини щодо порядку набуття права власності, його здійснення через правомочності щодо володіння, користування та розпоряджання, припинення та захисту [216][16].
В об'єктивному розумінні право власності бачиться по-різному: а) як інститут цивільного права [215; 42][17] [18], б) як комплексний інститут [200; 216] [19] [20]. Остання точка зору видається більш слушною, оскільки норми про право власності містяться як у цивільному, так і в інших галузях законодавства (житловому, земельному, господарському, сімейному, трудовому). Звідси випливає, що межі права власності встановлюються не тільки цивільним, а й іншими галузями законодавства.
Загальне розуміння права власності, як правило, пов'язується з категорією «присвоєння», що, у свою чергу, є виразником сутності власності, й у тому числі в контексті її меж та обмежень. Право власності є юридичним способом розподілу майна в суспільстві шляхом наділення осіб суб'єктивними правами на нього. Наділення осіб майном свідчить про його присвоєння, що є двоїстим явищем: як ставлення людини до природи, що і виступає у певній формі і як відносини між людьми, тобто як суспільно-виробничі відносини [104] [21].
Сутність присвоєння полягає у ставленні до привласненого майна як до свого власного. При цьому присвоєння майна (речі) однією особою, поєднана з необхідністю несення тягаря його утримання, неминуче тягне за собою відсторонення від цього майна (усунення від прав на нього) всіх інших осіб. З цього випливає, що право власності дає можливість визначитися з тим, кому за законом належить майно в результаті присвоєння, і тим самим дає змогу встановити відмежування майна однієї особистості (власника) від майна інших осіб (невласників).
Присвоєння опосередковує розуміння власності як ставлення особистості до належної їй речі як до своєї. Власність спирається на розрізнення «мого» і «твого», що можливо лише за умови, якщо хтось ставиться до речей як до своїх, а хтось — як до чужих [104][22]. Тим самим «моє» сполучається з поняттям «для себе», а «чуже» вже є встановленням меж для всіх інших, що дає привід вважати цей подвійний ракурс власності тією причиною, яка зумовлює дії власника та інших осіб. Тоді стає зрозумілим, що право власності («моє») має свої межі, бо власника оточують інші нечисленні власники з таким же самим баченням «мого» відносно вже до свого майна. Але «моє» для кожного може бути таким і реалізуватися як таке лише в тому разі, коли кожен розуміє, що у нього такі ж права, як і в інших щодо своїх об’єктів. І якщо кожен власник поважатиме права інших власників, то тим самим одночасно встановлюються і межі його права, і межі прав інших, таких же, як він, власників, і можливість належної реалізації права кожним з них.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42
