пізнання.
У творчості І. Канта – 2 періоди: докритичний і критичний.
1й. (до 70х років 18ст.) – захоплення природничими науками,
натурфілософською проблематикою.
2й – власне кантівська філософська система вивчення пізнавальної
діяльності, її закономірностей та меж.
Праці: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика
здатності судження”
Знання за Кантом є судженнями – поєднанням уявленнь та понять у свідомості
і через свідомість. 2 види: досвідне (апостеріорне) і незалежне від досвіду
(апріорне). Джерело останнього – сама структура людських пізнавальних
здібностей. Так Кант спробує вирішити важливу проблему гносеології –
проблему взаємозв’язку та взаємопереходу суттєвого та раціонального у
пізнанні.
Процес пізнання починається з досвіду:
Суб’єкт (( “річ у собі”. Речі у собі, діючи на органи чуття, викликають
відчуття, які не дають ні якого знання про речі як такі. Існує 2 світи –
світ явищ, що існує у досвіді, просторі і часі, та світ речей у собі, не
дослідженний для пізнання, за межами свдомості.
3 етапи пізнання: чуттєве споглядання, розсудок та розум.
1) розміщені та упорядковані у просторі і часі дані відчуттів (явища) –
самі по собі не дають знань.
2) Розсудок – здатність мислити предмет чуттєвого споглядання, одночасно
мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які
дає розсудок:
- емпіричні, якщо вних містяться відчуття;
- чисті (до яких не приєднуються відчуття, містять лише форму
мичлення про предмет взагалі) – є категоріями філософії. Виділив
12 категорій – єдність, множина, цільність; реальність,
заперечення, обмеження; ...
3) розум – є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо не пов’язане з
досвідом, утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї (психологічні
ідеї – мікросвіт людського “я”,космологічні ідеї – макрокосм,
теологічні ідеї).
У розумі при спробі мислити світ як єдине ціле виникають суперечності
(антиномії) – завдяки тому, що поняття абсолютного для світу речей у собі
переносяться на світ досвіду і явищ.
1) скінченість – нескінченість світу;
2) подільність – неподільність світу;
3) існування свободи – все залежить від природи (необхідність);
4) існування Бога – не існування першопричини світу.
Ці антиномії ї спробою осмислити проблеми діалектики.
59.Етика І.Канта.
Перше систематичне викладення етики – в роботі “Основи метафізики
нравів”(1785) – намагання показати єдність практичного і теоретичного
розуму (тобто етики і науки).
“Критика практичного розуму”(1788) – викладені начала кантівської етики. В
завершальному вигляді - “Метафізика нравів”
Нове – автономія моральності – принципова самостійність і самоцінність
моральних принципів. Моральні понаття не виводяться з досвіду, вони
апріорно закладені в розумі людини.
Моральна свобода особистості – в усвідомленні і виконанні обов’язку перед
собою та іншими людьми.
Філісофія релігії прилягає до етики. Теза: мораль не виникла з божественних
настанов. Антитеза: мораль неминуче призводить до релігії. Приймає
Християнство як моральний принцип та програму любові до людини –
намагається обгрунтувати теоретично.
Практичний принцип (“категоричний імператив”): чини так, щоб завжди
ставитися до людства і в своїй особі й в особі всякого іншого так само, як
до мети, і ніколи як до засобу.
60. Ідеалістична діалектика Гегеля.
Вчення Г.Гегеля – вище досягнення німецької класичної філософії. Вперше в
теорії діалектики створив теорію розвитку суперечності та її подальшого
вирішення у синтезі.
Вихідний пункт – тотожність буття та мислення. Мислення – не тільки
суб’єктивна людська діяльність, а й незалежна від людини об’єктивна
сутність, першооснова всього сущого – “абсолютна ідея”. Мислення не є
нерухомим та незмінним, це процес неперервного розвитку пізнання.
Абсолютна ідея проходить 3 етапи:
1) до виникнення природи і людини, поза простором і часом – є системою
логічних понять та категорій
2) породжує природу – “інобуття” абсолютної ідеї
3) залишає створену природу і повертається до самої себе на основі
людського мислення – абсолютний дух.
Цим етапам відповідають складові філософської системи – логіка, філософія
природи та філософія духу.
Діалектичний метод Гегеля: єдність 3-х етапів – розсудок, негативний розум,
спекулятивний розум. Логіка у Гегеля – цілісна система принципів та
категорій, відображення системи розвитку ( теза – антитеза - синтез)
Сформулював принципи діалектики: п. Переходу кількісних змін у якісні, п.
Тотожності протилежностей, п. Заперечення заперечення.
Диалектика природи – два моменти: діалектика філософського тлумачення
природи, діалектика самої природи. Форми природного буття : механіка,
фізика, органіка. Окреслено шляхи загальної класифікації природничіх наук і
основних форм руху в матеріальному світі.
Абсолютний дух – людство і людська історія. Філософія духу : вчення про
суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про
об’єктивний дух (право, мораль держава), вчення про абсолютний дух
(мистецтво, релігія, філософія).
61. Філософія історії Гегеля.
Розуміння суспільно-історичної природи людини, специфіки суспільної
діяльності людини.
Визначення історії: “Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи,
прогрес який мають пізнати в його необхідності”
В основі історії – святовий дух як суб’єкт, що не усвідомлюється окремими
індивідами; дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує власні цілі, різні
інтереси. Із зіткнення виникає єдине, що не переслідуєтья жодним індивідом
– історична подія, що є проявом світового духу.
Діалектика суб’єктивності бажань окремих індивідів та об’єктивності
закономірностей та системи суспільних відносин.
Розвиток свободи проходить три стадії - три етапи історії:
1) східний світ – вільна одна людина (деспот).
2) Греко-римський світ – вільна група людей.
3) Німецький світ – вільні всі.
62. Гуманістичний зміст філософії Фейєрбаха.
Був учнем Гегеля, не задовільняла ідеалістична позиція. Але і “класичний
матеріалізм” 17-18 ст., що розглядав людину як природну істоту, що
ппідпорядкована виключно природним законам, його не влаштовував. Створення
нової маьтеріалістичної філософії – “антропологічний” матеріалізм
Своєрідність людської діяльності та історичний розвиток людини виводиться з
природності самої людини. Людська сутність не міститься в окремому
індивіді; сутність людини – воля, мислення, чуттєвість – її родові, тобто
суспільні властивості. Людська сутність проявляється в єдинстві людини з
людиною, що спирається на різницю “Я” і “Ти”. Людська природа трактується
переважно як біологічна.
Критикував релігію, протиставляв її філософії.
З точки зору теорії пізнання – сенсуаліст. Реальний світ є дійсністю, що
чуттєво сприймається, і завдяки чуттєвому сприйманню можливе його пізнання.
Нова інтерпритація поняття “об’єкт” – формується на досвіді людського
спілквання. Перший об’єкт – завжди інша людина. Заперечує існування
об’єктів, що недосяжні для чуттєвого сприйняття. Завдання мислення –
збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого сприйняття. Критерій
істиності мислення – порівняння з данними досвіду.
63. Умови, джерела та пердумови (безпосередні) формування маркситської
філософії.
- соціально-економічні і політичні чинники
- розвиток природознавства
- вплив класичної німецької філософії
1) Промисловий переворот ( капіталізм ( посилення експлуатації ( страйки,
соц. Конфлікти. Постали питання можливості справедливого суспільства,
перспективи його розвитку та його мети.
2) - відкриття законів збереження та перетворення речовини та енергії (
стало основою філософських висновків про нестворюванність та
незнищуваннясть матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх
взаємодії і перехід.
- клітинна теорія живої речовини ( філософський висновок про єдність усіх
живих організмів
- еволюційна теорія Дарвіна ( удар по релігійних уявленнях, ідея
безперервності розвитку у живій природі.
3) Гегелівська діалектика – як теорія розвитку і філософський метод. Ідеї
Фейєрбаха щодо об’єктивності матерії, сутності людини, критики релігії.
Успадкувала від німецької класичної філос. Раціоналлізм як спосіб
пояснення та осягнення дійсності.
64. Гуманістичний пафос філософії К. Маркса і Ф. Енгельса.
Марксизм = філософія + політекономія + науковий соціалізм.
Філософія марксизму відрізняється предметом дослідження : що є спільним для
природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнанняю, що
об’єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їх розвитку. До
предмета філософії включено людину, практику, відношення “людина-світ”.
Поєднання діалектики з матеріалізмом дало можливість застосовувати
діалктику для аналізу природи, економічних, соціальних, політичних
процесів.
Суспільство розглядається з точки зору його економічного життя, в основі
суспільного розвитку – спосіб виробництва матеріальних благ.
Головний зміст марксизму – гуманізм. Людина розглядається як найвища мета і
цінність розвитку сіспільства. Людина не лише продукт природи, а й
соціальний феномен; людина постає як носій соціальної активності, суб’єкт
діяльності, Творець матеріальних і духовних цінностей. Центральна проблема
– пошук шляхів для створення умов, що забезпечують вільний розвиток усіх
сутносних сил людини, усіх її здібностей.
Вирішення проблеми експлуатації – знищення приватної власності на засоби
виробництва.
Свідомість людини є усвідомленим буттям. Зумовлена суспільним буттям,
суспільна свідомість грає активну роль. Виникнувши як результат людської
діяльностяі, вона стає її передпосилкою.
Пізнання – практичне за своєю природою; пізнавальне і перетворююче
відношення людини до світу і до себе витікає з її соціально-діяльної
сутності.
Розкриття соціально-діяльної сутності людини і сутності світу її буття,
соціальної обумовленості змісту і структури суспільної свідомості,
практичної зумовленності пізнання, розробка питань діалектики дозволили
Марксу і Енгельсу довести, що спільним, об’єднуючим у понятті “людина” є
соціально-діяльна сутность людини, тобто забезпечення її життєвих потреб
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30
