З іншого боку, ми знаходимо в законах Ману ряд постанов стосовно шлюбного договору, що нагадують нам аналогічні постанови російського права про «змову» і римського права про спонзалії. Так, заборонялося укладати водночас два шлюбних договори. (71) «Розсудливий, видавши дочку за кого-небудь, нехай не видає знову, тому що той, хто, [уже] видавши, видає знову, робить гріх, рівний неправді у відношенні людини»264. (99) «Ні древні, ні теперішні доброчесні люди ніколи не чинили так, щоб дівчина, обіцяна одному, віддавалася заміж іншому»265.
Дружина могла бути повернута батьку, якщо в ній виявлялися пороки чи вона була видана заміж хитрістю. (72) «Навіть узявши дівчину законним чином, він може кинути її, зганьблену, хвору, збезчещену чи віддану йому об-маном»266.
Якщо наречена була хворою і страждала недоліками, то той, хто дав її в заміжжя, не відповідає за це, якщо він попередньо заявляв про ці недоліки (205). Хто видає дівчину заміж, попередньо оголосивши її недоліки, чи буде вона божевільною, прокаженою чи такою, що втратила невинність, той не підлягає покаранню‚ в протилежному випадку він сплачує штраф267; штрафу піддавався і наречений, якщо він ганьбив наречену: (225) «Але та людина, що зі злості скаже про дівчину: — «Вона не дівчина», — і не доведе її провини, підлягає штрафу в сто панів»268.
Усі ці правила, що визначають виконання договору про передачу дочки в іншу сім’ю в заміжжя, виникли, звичайно, на підставі договору купівлі-продажу нареченої. Цікаво, що в правилах про купівлю-продаж нареченої повторюються також правила про обман. Так, наприклад, якщо наречений бачив наречену, а потім її підмінили іншою, то наречений міг за одне і теж вено женитися на обох. (204) Якщо, після того як нареченому показана одна дівчина, йому дана інша, він може одружитися на них обох за одну ціну (culka): так сказав Ману.
Таким чином, з купівлі-продажу нареченої утворилася вища форма просто договору про передачу дівчини, чи, у деяких випадках, і форма договору самої нареченої з нареченим; але форми ці носять на собі риси походження їх з договору купівлі-продажу.
Бажання пізнішого редактора згладити риси купівлі-продажу в договорі про передачу дівчини з однієї сім’ї в іншу з метою її заміжжя проглядається саме собою. Так, наприклад, описуючи спосіб асурів, редактор указує: 1) на бажання самої дівчини вийти заміж; 2) на дарування нареченого родичам і самій нареченій; 3) на дарування майна (dravina), а не на сплату ціни (mulya) і 4) на невизначеність самої кількості майна, що дається родичам і нареченій: «скільки можна» (cаktitas). Усі ці риси не узгоджуються з дійсною купівлею - продажем нареченої як об’єкта цієї угоди. Тут мимоволі приходить на думку форма шлюбу у полян, описана нашим літописцем. Невизначений вислів «что вдадуче» цілком відповідає такому ж невизначеному вислову «скільки можна» (caktitas). Це підтверджує висловлену вище думку, що спосіб укладення шлюбу у полян у тому вигляді, як він описаний літописцем, був обрядовою формою купівлі-продажу, а не дійсною купівлею-продажем. Однак, обрядова форма купівлі-продажу говорить про своє виникнення з купівлі-продажу як дійсної юридичної угоди.
Викрадення, купівля і договір про передачу дівчини у заміжжя суть три основні способи укладення шлюбу. У нашому праві і стародавньоримському ми не знаходимо спадкоємного вираження цих трьох способів укладення шлюбу. У римському праві викрадення збереглося у вигляді обряду виконання договору про передачу нареченої (sponsalia); та, мабуть, — у вигляді легендарного спогаду про викрадення сабінянок. Про купівлю-продаж нареченої, як дійсної, а не уявної угоди, не збереглося і цих слідів. Зате в римському праві ми знаходимо розвинутий договір (sponsalia) про передачу нареченої, відчужений уже від купівлі-продажу. Отже, у порівнянні з законами Ману, ми повинні розглядати найдавнішу епоху римського права, про яку до нас дійшли ці зведення, як епоху панування вже більш досконалого третього способу укладання шлюбу, а саме — договору про передачу.
3.4 Договір у стародавньоримському сімейному праві
Не усі з відомих тепер народів пройшли безпосередньо гетеризм як стадію статевих зносин, оскільки не всі народності визначаються настільки стародавнім походженням: є між ними такі, що взяли свій початок у часи пізніші, коли ступінь статевої байдужності, вочевидь, залишилася вже позаду. Правда, і такі народи, як‚ наприклад‚ ті, що з’явилися від злиття чи поділу раніше колишніх, мають своїх предків, що колись, можливо, пройшли через гетеризм; але все ж знову ту народність, що утворилася, можна вважати непричетною до умов побуту який існував у її предків, хоча в неї можуть зберегтися в звичаях і вдачах указівки на ці найдавніші побутові умови.
До якої ж категорії народностей віднесемо ми народ римський? Він відбувся‚ як свідчать історики‚ в порівняно пізніший час зі злиття декількох італійських племен, грунтуючись на стародавніх переказах і на вивченні побутових умов його і народів, що його оточують. І якщо говорити про народ римський, як такий, не беручи до уваги, що він відноситься до арійців, що вийшли з глибин Азії, то як розв’язати поставлене питання? Можна припустити, що римляни, як нація порівняно нова, з’явилися вже тоді, коли їх предки пройшли ступінь безладного статевого спілкування, і що тому ми не знайдемо у них прямих указівок на це побутове явище; але поруч з цим можна знайти в їхніх переживаннях спогади про гетеризм, що практикувався їхніми предками. Подивимося, наскільки ці припущення виправдуються даними римського доісторичного й історичного побуту.
Та обставина, що римська нація утворилася із з’єднання декількох народностей арійського походження, не може допомогти вирішити питання у той чи інший бік з огляду на те, що в даний час, як зазначено, не можна ще сказати позитивно: чи був гетеризм у стародавніх арійців. Ймовірніше однак, що стародавні арії, подібно іншим народностям, пройшли через первісний ступінь статевої байдужності, і настільки ж ймовірно‚ додамо тепер, що арійська гілка, що виселилася в Європу і дала початок народам, які населили Грецію й Італію, знала і вправляла гетеризм. Leist269 стверджує, що італіки (у числі їх латини, сабіни) відокремилися від головного арійського кореня в той час, коли склалося вже поняття про шлюб, сім’ю u sасrа рrivata або культ предків; відтак італіки не могли вже вправляти гетеризм якби він навіть і був раніше у аріїв. Проти цієї думки свідчить уже те, що сім’я римська багато в чому істотно відрізнялася від сім’ї стародавньоарійської у тому вигляді, як подає її нам сам Leist; він говорить270‚ що стародавнім аріям влада римського домовладики і становище його дружини — Filiae loko — були далекі; він сам далі вказує,271 що у древніх аріїв син, який досяг змужнілості і одружився, запалював вогонь на своєму домашньому жертовнику і ставав самостійним на противагу римському filius familias. Чи було так насправді, це інше питання; але ці вказівки можуть навести на думку що італіки не принесли із собою готового патріархального ладу, а виробили його цілком чи частково самі. Подібність ж у сімейному устрої італіків і стародавніх аріїв може бути пояснено або тими зачатками понять про патріархальний лад, що з’явилися до відокремлення італіків, або ж просто єдністю походження. Таким чином, приступаючи до питання про гетеризм у римлян, ми повинні скоріше припустити, що італіки, які дали початок тим народностям, з яких склався народ римський, жили ще в безладному статевому спілкуванні — повному чи вже з обмеженнями; тому й у звичаях і поняттях римських ми можемо очікувати зустріти переживання з часів допатріархальних.
Деякі письменники намагаються відновити сімейний побут народностей, частини яких, як здається, увійшли до складу народу римського. Найважливіша спроба у цьому напрямку належить Бахофену272‚ що за допомогою тлумачення міфів, переважно релігійного змісту, намагався довести існування гетеризму у сабінців, латинян і етрусків. На жаль, побут латинян і сабінян зник для нас безвісти; ті ж нечисленні і невпевнені твердження, що насмілився зробити Бахофен, спираються на настільки хисткі підстави і настільки туманні свідчення, що важко на їх підставі прийти до якого-небудь позитивного висновку. Єдиний, скільки небудь значущий факт є звістка, що сабінський рід Фабії вели генеалогію по жіночій лінії. Трохи інакше виглядає справа стосовно етрусків. Саме Мuller, який написав книгу про етрусків273‚ указав, що в написах на їх могильних пам’ятниках найчастіше зустрічається позначення померлих по матері, а не по батькові. Цю обставину він пояснює, згідно свідчення з стародавніх письменників (Геродота та ін.), як ознаку переваги жіночої статі.
Це відповідає звісткам грецьких письменників про рівне положення за обіднім столом чоловіків і жінок. Цими даними і користуються, головним чином, для визнання у етрусків гетеризму. І ґрунтовно. Одне тільки заважає утилізувати і нам ці свідчення для нашої мети — цей сумнів у причетності етрусків до утворення римської народності і про приналежність їх до народів арійського кореня; якщо етруски не були аріями і не склали елемента для створення рорulus romanus, то і найбільш достовірні звістки про гетеризм в них для нашого питання не принесуть користі.
Переходячи до питання про гетеризм чи, принаймні, про сліди його у римлян, розглянемо всі зібрані наукою факти, що можуть дати нам підґрунтя для його вирішення274. Бахофен у вигляді аргументу на користь існування гетеризму у римлян у доісторичний період виставляє, поперше, легендарні звістки. Таке сказання про sororium tigilum275 — поперечину, під якою повинен був пройти один з Гораціїв, що переміг Куріаціїв і убив одного з них, нареченого своєї сестри, а також убив і сестру, коли вона стала дорікати йому в смерті нареченого. Горації і Куріції були соnsobrini‚ тобто двоюрідні брати по мате-рі276. Бахофен бачить у цьому переказі вказівку на панування в первинний час сімейних зв’язків винятково по матері, тобто материнства, що завжди супроводжує гетеризм. Але такий висновок не ґрунтовний: один факт існування споріднення по матері не означає ще його виняткового панування чи навіть переваги; споріднення по батькові, навіть у самі стародавні часи свого існування, не виключало і сімейного зв’язку по матері, як заснованого на очевидному для всіх акті народження; отже, батьківство і материнство могли існувати і донині існують поруч. Інше сказання про Танаквіле, яке сприяло воцарінню Тарквінія Пріска і Сервія Туллія і що має, на думку Бахофена277‚ багато подібного зі східними гетерами, також не дає нічого для підтвердження існування гетеризму у римлян, тому що порівняння не може ще вважатися доказом. Набагато більше може дати переказ про Асса Larentia, яка була спочатку гетерою і вступила в зв’язок з Аполлоном, а потім стала дружиною якогось Тарутія278. Тут відзначений спадкоємний хід розвитку статевих відносин від гетеризму до індивідуального шлюбу. Але переказ цей має стільки різноманітних варіантів, які різко суперечать один одному, що покладатися на нього ризиковано.
Сліди первісного гетеризму і супровідного його споріднення по матері у римлян професори Сокольський і Єфімов вбачають у тих зведеннях про когнатське споріднення, що зібрав Кlеnze у своїй статті про когнатів і свояків279. За здогадкою, висловленою першим автором і підтриманою другим, виникнення когнатичного зв’язку можна, на підставі висновків Кленце, віднести до часів, які передули спорідненню агнатському, звідки випливає, що і патріархальна сім’я, яка обґрунтовує агнатське споріднення‚ не була первинною формою сімейного ладу. Робота Кленце, дійсно, змінила, як говорить професор Сокольський, погляди‚ що панували до неї на взаємні відносини між когнатством і агнатством; вона встановила, що і під час найвищого розвитку впливів агнатства когнатство мало однак значення родинного зв’язку, що обумовлював деякі права й обов’язки, що, отже, когнатське споріднення з’явилося не в пізніший час, коли агнатство вже падало, а є таке ж старе явище, як і агнатство. Але дослідження Кленце зовсім не торкається питання про виникнення когнатства раніше агнатського споріднення, і зі зведень, які повідомляються цим автором навряд чи можна вивести такий висновок. З факту спільного існування двох видів споріднення не можна ще укласти, що одне відбулося раніше іншого. Щоправда такий висновок можна зробити із співставлення зрозумілого того й іншого споріднення; але з цього не буде ще випливати, що римляни дійсно знали раніше одне когнатство, а потім довідалися і про споріднення агнатичне. Веrnhоft280 справедливо виводить висновок, що соgnаti, за первісним змістом слова, суть родичі за материнським коліном, хоча згодом соgnаtiо набуває більшого значення — споріднення взагалі. Agnаti чи аdnati, згідно з первісним значенням слова, суть природжені, що приплодились від дружини (Веrnhoft, ib. р. 210), навіть і в тому випадку, якщо зачаття відбулося не від чоловіка (про що подробиці нижче)281‚ аби дружина була під його владою. Надалі розвиток поняття того й іншого споріднення притерпів видозмін: когнатство Гай називає спорідненням природного права (naturale jure), а агнатство — родством цивільного права (legitima cognatione). З визначень поняття того й іншого споріднення у первісному і наступному змісті можна бачити, що поняття про агнатський зв’язок більш важкий для розуміння нерозвиненої людини, що цей зв’язок є більш штучним, ніж когнатство, а тому можна припустити, що перше поняття з’являється пізніше другого. Агнатство, навіть видозмінивши своє поняття з приєднанням ознаки кровного споріднення (guasi a раtrе соgnаti), не здобуває однак тієї наочності, яку має від природи зв’язок когнатський. Тому для свого твердження агнатство вимагало сприяння закону (чи звичаю). Lех, звичайно, не створив поняття про агнатство282‚ а лише закріпив створене життям. Але він був потрібен для усунення можливих, унаслідок прихованості моменту зачаття, сумнівів у підпорядкуванні однієї особи батьківській владі іншій (презумпція: раtег est, est guem nuptiae demonstrant). Все це так. Але що ж звідси випливає стосовно питання про гетеризм у римлян? Отже, з того, що когнатське споріднення взагалі виникло раніше агнатського, не випливає ще, що такий перехід від одного споріднення до іншого виник саме у римлян, а не раніше утворення народу римського. Таким чином, із співвідношення понять про споріднення, самих по собі узятих, поза зв’язком з якими-небудь фактичними даними, що вказують на виникнення такого співвідношення саме в Римі, не можна прийти до рішучого висновку про існування у народу римського періоду панування винятково когнатичного споріднення, що супроводжує гетеризм. Згідно з цим, і ті окремі факти, у яких, за словами Кленце, виражався вплив когнатичного зв’язку, не можуть дати достатньо підстав для визнання зазначеного припущення. Професор Єфімов, який докладно проаналізував статтю Кленце і який шукав у ній підтвердження думки про допатріархальний лад у римлян, не знайшов однак ніякого підтвердження у звістках: про оfficium lugendi і charistia. Перше — обов’язок носити жалобу по померлому когнату — виникло, на думку пана Єфімова, у патріархальний період; друге — загальні урочисті обіди когнатів і свояків — не мають ніякого значення щодо питання про гетеризм і‚ крім того‚ час його виникнення цілком невиразний. Вплив когнатського зв’язку позначився далі в участі когнатів у суді домовладики над його підвладними — в суді сімейному. Але ці суди, як показано буде нижче, виникли в період патріархальний; когнати в цьому суді з’явилися не відразу, а лише із запровадженням мирної форми здійснення (індивідуального) шлюбу — купівлі дружини, — якщо стало можливо вимовляти більш терпиме положення для жінки і взагалі для рідних створилася можливість втручання заради захисту жінки від її чоловіка і його родичів. Вийшовши заміж (чи точніше кажучи: будучи проданою у заміжжя), жінка розривала агнатичний зв’язок зі своєю сім’єю, тому і говориться про участь у суді з її боку тільки когнатів. Професор Єфімов вважає, що «в епоху агнатичної сім’ї не було ніяких шансів на появу цього суду». Ми ж думаємо навпаки, що саме в патріархальний період він і з’явився, оскільки носить на собі всі ознаки патріархального часу. Якщо визнати існування сім’ї допатріархальної у римлян, то можна, звичайно, припусти, що тоді ж існував суд когнатів. Але цей суд не мав би зв’язку із судом патріархального часу, коли суддею був домовладика, а когнати дружини його і взагалі близькі родичі і свояки і потім друзі були присутні лише як послухи чи порадники; чи мали вони вирішальний голос, це питання сумнівне. Далі, когнати мали право й обов’язок родинного поцілунку283‚ і згідно з цим заборонений був між ними шлюб до ступеня соnsobrini284. Рахунок споріднення вівся тут з боку матері, говорить професор Єфімов, а тому можна припускати, що і jus osculi і заборони шлюбу у таму самому ступені споріднення виникли в період допатріархальний. Це припущення досить ймовірне. У тих народностей, у яких існування первісного гетеризму майже безсумнівне, зустрічаються заборони одруження саме з боку когнатичного споріднення по матері; теж могло зберегтися й у Римі. Однак є показання і проти: саме варто сказати, що консобринами називалися в наступний час (як вказує і сам автор) узагалі двоюрідні — по матері чи по батькові, усе рівно; отже, заборона шлюбу між ними не могла вказувати неодмінно на період гетеризму і споріднення по матері.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72
