Поміщені в законах цивільні постанови про майнові відносини в Чернігівській і Полтавській губерніях запозичені з Литовського статуту. «Спочатку на землях Великого князівства Литовського, до з’єднання його з Польшею панували загальноруські постанови про роздільність майна подружжя, але з часу цього приєднання в життя західноруське, і в тому числі й у сферу сімейних відносин, починають проникати польські нрави і правничі інститути. Замість руської системи роздільності майна подружжя і приданого, починає прищеплюватися польська система приданого (рosаg) з веном (даром чоловіка дружині, що полягав у відомій сумі грошей, яка записувалася дружині, дарувалася їй на випадок смерті чоловіка замість приданого), оправою, тобто іпотекою на відому частину майна чоловіка, якою забезпечувалося як придане, так і вено; вінцем дівочого майна, що діставалось дружині від спадкоємців чоловіка, у тому випадку, якщо вона не принесла приданого і не одержала вена. Але паралельно з цим західноруські жінки зберігали право, якого не мали в Короні (Польщі), успадковувати у відомій частині в майні своїх чоловіків. Зрештою майнові відносини подружжя у законодавстві литовському одержали такий вигляд: «у засадах цих відносин лежить початок здійсненої роздільності подружнього майна. Дружина приносить для шлюбу так зване «внесення» (wniosek) сукупність рухомостей, внесених нареченою в дім чоловіка. Воно підрозділялося: 1) на придане, що складається з готівки, золотих і срібних речей, жемчугу і дорогоцінних каменів і 2) на виправу, до складу якої входили всі інші предмети: плаття, одяг, хустки, коні, екіпажі і т. ін. Внесення давали за наречену батьки, рідні брати, взагалі родичі, нарешті і сама наречена. Кількість приданого залежала від волі батьків. Внесення забезпечувалося оправою. Перед укладенням шлюбу наречений, при свідках – людях добрих, видавав нареченій, її рідним і рідним, які дають за неї внесення, веновий лист чи запис, у якому забезпечував внесення певної суми грошей однієї третини свого нерухомого майна. До складу цієї суми входили: 1) Подвійна вартість приданого (придане з привенком) і 2) Проста вартість виправи. Внесення дружини губилося в майні чоловіка, робилося його власністю, якою він розпоряджався на свій розсуд. Оправні маєтки знаходилися у користуванні чоловіка, але він не міг відчужувати, ні закладати їх без згоди дружини, висловленої нею особисто перед судом. Дружина мала іпотеку на цих маєтках878.
Згідно з цим, і в наших Чернігівській і Полтавській губерніях придане, залишаючись власністю дружини, надходить у загальне володіння і користування подружжя і, отже, не підлягає розпорядженню за одиночною волею дружини. Однаково і те нерухоме майно чоловіка, яким забезпечене придане, не підлягає розпорядженню чоловіка, без згоди дружини (ст. III, ср. Лит. ст., разд. V, арт. 2, § 5).
При цьому варто помітити, що арт. XVII Литовського статуту 1588 р. вимагає не тільки згоди дружини на відчуження майна чоловіка, що служить забезпеченням приданого, але і свідомості цієї згоди перед судом.879
Коротко історичний хід майнових відносин між подружжям може бути поданий у наступному вигляді.
Літопис («заутро приносять по ней» — за дружиною, «что вдадуче»), Руська Правда («отдадять ю братия за моужъ како си могуть», Карамзин сп. ст. 107), Псковська судна грамота («свекру или деверю отдать платья или крута», ст. 91, тобто повернути невістці по смерті сина) — показують, що руські заміжні жінки вже в найдавнішу епоху мали свою окрему власність. Але хто розпоряджався нею впродовж шлюбу? Навряд чи один чоловік і са-мовільно880.
«Вопрошение Кириково» — один з найдавніших пам’ятників нашої старовини, — говорить, що розтрата майна дружини («порты ея грабити начнеть») таке «зло», що може скласти навіть привід до розлучення»881.
За статутом Володимира Святого, «пошибанье промежу мужемъ и женой о животе», тобто суперечка між подружжям про майно, відноситься до відомства суду духовного. А оскільки суперечка така можлива, то, отже, існував і об’єкт суперечки, тобто окреме в кожного з подружжя майно.
Дарма вважають, що хоча б деяка майнова самостійність дружини немислима була при повному особистому підпорядкуванні. Історія нам показує, що одне з іншим уживається. Так уже той факт, що по смерті чоловіка вдова могла зажадати від родичів його повернення свого майна, показує, що чоловік не був повним паном принесеного нею. За борги чоловіка в найдавніший час дружина не відповідала. Так, за Руською Правдою, батько сімейства, що заборгував, відповідає особисто за свій борг, без залучення до стягнення дружини і дітей. Навпаки, ст. 85 Псковської грамоти, якою, на думку деяких, установлюється спільна відповідальність дружини і дітей за борги чоловіка, насправді говорить саме зворотне: вона говорить — відповідають, якщо були поміщені в записі, тобто якщо самі були співборжниками, отже, якщо не приймали на себе боргу, не відповідають. У цьому випадку руське право збігається і з греко-римським.
Безперечно, духовна влада, що відала судом з сімейних справ, намагалася внести в руське життя також і початки греко-римського права в розумінні права чоловіка на придане дружини. Але, імовірно, життя, ваблене в одну сторону народним звичаєм, а в іншу — іноземним правом, йшло, як звичайно буває, по діагоналі паралелограма цих сил. У московський період нашої історії відбувається зміна у погляді на те майно дружини, яке вона приносить при одруженні, — на придане‚ можливо, тут позначився вплив грекоримського права, що проводило в життя духівництво.
Придане стає на час шлюбу загальносімейною власністю (придане дається чоловіку і дружині) із правом чоловіка на переважне розпорядження цією власністю. Він користувався приданим — переводив селян із доданої вотчини у свої маєтки, закладав, продавав і узагалі відчужував придане. Але для відчуження вотчин була потрібна згода дружини.
Коли чоловік помирав‚ придане надходило у повне розпорядження вдови‚ так само як і куплені вотчини, що вважалися, як і придане, сімейним майном. Якщо ж помирала дружина і залишала дітей, то придане залишалося в чоловіка, від якого переходило до спільних дітей‚ якщо дітей не було, то воно поверталося особам, що дали його, і тільки придані маєтки справлялися за чоловіком назавжди (Неволин К., т. 3, стор. 116, 118).
З часів Петра Великого, зі зміною погляду на становище заміжньої жінки в шлюбі, змінюється і погляд на придане, як на цілком недоторканне для чоловіка її майно.
З цього часу мало потроху встановлюється початок тієї майнової роздільності подружжя, що збереглося і наприкінці ХІХ ст. Ми говоримо «потроху», тому що є свідчення, які показують, що іноді і після Петра виникали сумніви про право дружини самостійно розпоряджатися своїм майном. Так‚ у 1733 р. прокурор юстиц-колегії представляв конторі правлячого сенату, що в московській фортечній конторі записують фортеці від імені дружин не інакше, як за дозвільним, даним від чоловіків, листам, або за дотриманням того звичаю, що чоловіки підписуються під фортецями як свідки. Але в той же час він доносив, що у фортечній конторі немає точних указів, які б забороняли чи дозволяли записувати фортеці на ім’я дружин без дозволу їх чоловіків, чому він вимагав дозволу, як слід поводитися в майбутньому. Контора правлячого сенату повідомила з цього донесення повідомлення ведення в правлячий сенат і вимагала зі свого боку дозволу. Про те ж в 1744 і 1752 рр. представляла сенату юстиц-колегія. У 1753 р. від сенату дано був дозвіл: сенат повелів фортеці від імені дружин на їхній власний маєток писати безперешкодно, не застерігаючи у фортецях, що продаж чи заставу вони роблять за згодою своїх чоловіків і не вимагаючи від чоловіків їхніх листів» (Неволин К., т. 3, стр. 94).
Так само, очевидно, не без коливань практика останніх століть прийшла до думки про можливість угод між подружжям. Так‚ ще в 1556 р. було ухвалено щодо духовних заповітів: якщо дружина, умираючи напише в духовній чоловіка свого прикажчиком, то йому в прикажчиках не бути, і духовна ця не є духовна, тому що дружина за чоловікової волі, що їй велить написати, те вона і напише882. У 1763 р. Сенат у найвищій присутності визнав недійсною купчу, дану чоловіку дружиною, базуючись на тому, що дружина, як така, що знаходиться під владою чоловіка, не може сперечатися проти його волі про видачу йому купчої, а в 1797 р. уряд поглянув на цю справу ще з іншого боку. Саме імператор Павло I, угледівши, що особи, які заборгували, перезміцнювали своє майно дружинам і родичам для запобігання платежу боргів, повелів з таких перезміцнень вважати дійсними тільки ті, які в минулому зроблені до видачі боргових зобов’язань (Неволин К. , стр. 96, 97). Підводячи підсумок вищевикладеному про майнові відносини між подружжям, ми зважуємося стверджувати, що існуюча в Російському законодавстві система роздільності майна подружжя не може бути виправдана ні суттю шлюбу, ні практичними потребами, ні історичним розвитком розглядуваного інституту.
Шлюб є можливо повне спілкування життя подружжя; разом із тим, при системі роздільності, чоловік і дружина — люди чужі одне одному. Поки справа не стосується грошових рахунків, «чоловік зобов’язаний любити дружину, як власне своє тіло, полегшувати її немочі, захищати її». Ледве справа торкнеться майна, картина змінюється, перед нами пересічний позикодавець, вантажоприймач і т.ін. Отже, почуття спільні, але гроші різні. Життя, що не знає прямолінійності в людських відносинах, не піддається цьому сухому закону. Якщо два товариші — студенти, живучи спільно, не в змозі вести правильний облік витратам кожного, зробленим на загальні потреби, то це вже рішуче неможливо чоловіку і дружині, що мають щей загальних дітей. Якби навіть хто-небудь з чоловіків і перейнявся ідеєю закону про повну майнову роздільність, то навряд чи б йому було під силу провести цю ідею в життя, хоча б він не випускав з рук олівця і записної книжки. Ця повна роздільність була, є і буде мертвою буквою, в одних випадках — в більшому, в інших — у меншому ступені.
Говорять, що подружжя може улаштуватися, як захоче‚ але закон про роздільність корисний тоді, коли в одного з подружжя, звичайно в чоловіка, є бажання розпоряджатися за своєї безпідставності майном іншого. Але життя показує, що, не дивлячись на цей благодійний закон, результат виходить саме зворотний. Всюди чоловік розпоряджається майном дружини, витрачує його, а закон про роздільність майна не тільки не перешкоджає, а ще й сприяє цьому: при системі приданого і навіть спільності майна чоловік несе відповідальність за довірене йому дружиною становище, при системі роздільності він безконтрольний і безвідповідальний.
Взагалі майнова самостійність дружини в шлюбі в більшості випадків є фікція. І фактично, і легально воля чоловіка в шлюбному житті є переважною, і дружині важко відстоювати свою майнову незалежність, коли той же закон, який її поставив так самостійно, як власницю, — як дружину, підкоряє «необмеженій» владі чоловіка.
Але якщо бажана самостійність дружини у сфері її майнових прав у дійсності не завжди може проявитися, зате бувають і зворотного характеру факти — прояв самостійності небажаної. Так‚ практика наша знає випадки, коли дружина, ґрунтуючись на тім, що «шлюбом не укладається спільного володіння в майні подружжя», виселяє зі свого дому чоловіка як неприємного для неї квартиранта‚ чи ховає майно його від його кредиторів, вигадано переводячи його надбання на себе.
Можна сказати, що ніде майнова роздільність подружжя не виявляється юридично з такою силою як в угодах по фіктивному перезміцненню подружжям майна одне одному. Більш вдячної постанови для таких перезміцнень в обхід закону про задоволення кредиторів важко й уявити собі, як постанову про роздільність. Де чоловіку чи дружині можна знайти більш податливого і надійного учасника для облудних угод, як в особі іншого з подружжя, раз обоє вони перейняті однаковими моральними поглядами? Адже отут, не виходячи з квартири, можна, зробити самі неймовірні сполучення угод щодо свого майна: продажу, застави, фіктивної оренди, записів про неустійку і всіх можливих видів позики від вигаданої поклажі до векселя. Словом, можна у всяку хвилину, точно за помахом чарівного жезла, стати тому чи іншому із подружжя чи багатим, чи бідняком, позбавленим усяких засобів, дивлячись на те, що потрібно для того, щоб не заплатити належного. Досвідчені ділки-подружжя доходять віртуозності, свого роду художності у користуванні законом про роздільність: бідному кредитору доводиться тільки руками розводити, бачачи як «на законній підставі» його обібрали, тому що воювати йому з такою, даною йому Х томом, зброєю, як знищення договорів, унаслідок протизаконності мети їхньої (підроблене перезміцнення майна щоб уникнути платежу долів, ст. 1529 п. 2), це значить відображати напад ворога, озброєного далекобійною зброєю, кремінною рушницею. Мало надії на успішний результат дає в подібних випадках і відкриття конкурсу над фіктивно неспроможним чоловіком.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72
