Проти тісного зв’язку соеmptio з купівлею існує цілий ряд заперечень, заснованих нібито на властивостях самого соеmptio. Зупинимося на одному з них, що відноситься до питання — кого треба вважати продавцем при соеmptio, якщо воно є купівля-продаж. Деякі вчені414 визнають у соеmptio взаємну купівлю-продаж між нареченим і нареченою. Якби це було вірно, то під соеmptio варто було б визнати юридичний акт, що не має нічого спільного з дійсною купівлею-продажем. Думки цих вчених спираються на прямі свідчення римських авторів пізнішого часу і проте вони не можуть бути прийнятні. Граматик415 ІV століття після Різдва Xристового, Servius у коментарях до творів Вергілія говорить, що дійсно, із сказаного Сервієм прямо виходить, що соеmptio є взаємна купівля між тими, хто вступає в шлюб, і, як така, повинна бути визнана штучно створеною формулою. Але не треба забувати, що соеmptio за часів названих авторів уже вийшла з уживання і вони судять про неї, як про факт минулого життя416. Далі, не треба забувати, що соеmptio вже в класичному віці римської юриспруденції становила лише формальний акт, колишній зміст якого‚ тобто дійсна купівля‚ вже забулася‚ а за таких умов і форма могла легко видозмінюватися, згідно зі смаками даного часу. Нарешті, звірення визначень Боеція і Сервія з місцями із Гаю, що говорить про соеmptionator’e при соеmptio, як про особу, що набирає влади417‚ прямо вказує, що в часи коментаторів історичний зміст коемпції був уже втрачений. Правда, Боецій теж говорить про виникнення manus із соеmptio (itague mulier viri conveniebat in manum); але як же це сполучити з взаємною покупкою? Маrguardt418 справедливо зазначив, що, приймаючи тлумачення Сервія і Боеція, довелося б визнати manus двостороннім419. Усе це приводить нас до висновку, що взаємної купівлі-продажу при сoemptio не було, а був звичайний продаж одній особі іншого. Покупцем є, звичайно, наречений (чи, можливо, його батько). Але хто ж є продавцем? Стверджують‚ що жінка сама себе продає, і в цьому вбачають обставину, що суперечить зв'язку сoemptio з дійсною купів-лею жінок для шлюбу. Твердження це спирається, очевидно, на вираження: сoemptionem facit cum viro (Див. Сicero, de оrаtоrе 1, 56, і Gajus 1, 162). Але якщо це і має яке-небудь значення, то тільки для жінок, непідлеглих уже батьківській владі, і тільки тоді, коли права довічного опікуна над жінкою прийшли в занепад чи знищилися зовсім; до тих же пір неможливо визнати підопічну і тим більше підвладну жінку, яка діяла самостійно і навіть само-особисто420. Відкидаючи у такий спосіб спроби розірвати зв'язок між соеmptio і купівлею-продажем, ми стверджуємо, що в основі соеmptio лежала купівля. За часів доісторичних і, імовірно, на початку історії римської, коли сімейна влада була сильна, а опіка була її наслідуванням, шлюб відбувався за допомогою купівлі нареченої у її домовладики чи у її родичів. Паралельне цьому явище становить німецьке життя, у якій історія застає не тільки сильну і всеосяжну батьківську владу з правом продажу дітей, але навіть владу опікуна продати опікувану в заміжжя. Соеmptio, щоправда, не є вже дійсна купівля-продаж, але вона зберігає всі зовнішні ознаки останньої. Купівля жінок для шлюбу була визнана розбіжною із сутністю шлюбного союзу і тому вийшла з уживання чи була заборонена‚ а соеmptio зберегла її форму і залишилася назавжди живим свідком минулого.
Із цим не згодний французький автор Еsmеin. (Мelаngеs d'historie du droit et critigue. Р. 1886.‚ р. 5). Він заперечує всякий зв'язок соеmptio з колишньою купівлею у вигляді, по-перше, того, що жінка є в акті соеmptio як діюча особа, а її батько чи опікун дають тільки згоду на акт, по-друге, у вигляді відмінності соеmptio від акту продажу (vancipatio), що позначається особливо в тому, що перший не створює таких наслідків для дружини, які створює другий стосовно дочки. Але заперечення Еsmеin’a непереконливі. Він, щоправда, спирається на вираження джерел, що вказують, на його думку, на самостійну роль жінки при соеmptio — такий вислів Гая (1, 114): cum maritio suo coemp-tionem facit. Але проти цього слід зауважити, що соеmptio є лише спогад про колишню купівлю‚ і притому — акт штучний, первісний зміст якого міг уже забутися‚ тому пізніші автори можуть висловлюватися про нього неточно, неправильно, уявляючи собі справу навіть так, начебто при соеmptio дружина і чоловік взаємно один одного купують (порівн. місця із Сервія і Боеція, наведені вище в тексті), що вже є очевидна безглуздість. Далі, автор спирається на місце з Ціцерона: рrо Flacco XXXIV, 85, і із Соllatiо 1. М. еt R. IV, 2.3. (ми могли б додати ще Гая 1, 115), у яких раtеrfаmilias і tutor жінки при соеmptio виставляються не як діючі особи, а як співучасники, що дають їй лише свою аuctoritas. Це заперечення Еsmеin’a більш вагоме, але і його можна усунути. Можна припускати, що згодом, коли первісний зміст соеmptio забувся, змінилися не тільки вираження, уживані при ньому, але змінилися навіть і дії, з яких воно складалося; у той час могло показатися байдужим, чи буде дотримуватися стародавній обряд у точності, тобто чи буде виступати діючою особою при соеmptio батько або опікун жінки, а вона сама буде займати становище речі, що продається, чи акт соеmptio буде здійснюватися жінкою і її батьком спільно. Отже, спочатку, при соеmptio‚ юридично діючою особою був батько чи опікун, що продавав, хоча вже тільки для виду, підлеглу йому жінку. На це вказує свідчення Гая (1, 113,115), який говорить, що соеmptio відбувається за допомогою mancipatio, і хоча mancipatio було в часи Гая тільки imaginaria venditio, але за стародавніх часів воно було купівлею дійсною, що можна укласти і зі слів самого Гая (1, 119). Це значення mancipatio вказує на близький зв’язок між купівлею і соеmptio. Утім, Еsmeіn намагається приведені вираження з Гая витлумачити на свою користь, але, на наш погляд, не грунтовно‚ він спирається при цьому (у вигляді слів того ж Гая в книзі 1, § 123) на розходження між соеmptio і mancipatio. Правда, що розходження між соеmptio і mancipatio у часи Гая існувало, але воно не усувало, однак, причислення соеmptio до mancipatio, як видового поняття до родового. Розходження між цими актами полягало (у часи Гая) в тому, що жінка, яка надходить у силу соеmptio в manus свого чоловіка, nоn deducitur in servilem conditionem, і займає положення не раби, а дочки (filiae loco); це відхилення від правил mancipatio‚ узагалі виробляючої dominium на куплений об’єкт, було викликано в ранній час і мотив його‚ позначений нам Гаєм у наступному місці (1, 123). Але це розходження не заважає все ж бачити в соеmptio акт манципаційний, як не заважає визнати манципацією акт віддачі дочки в кабалу (in mancipium) та обставина, що тут дійсного продажу немає, і дочка рабою не стає. Далі, дружина може бути манципійована своїм чоловіком, як і дочка батьком, і тут вже вона попадає на загальній підставі in servilem conditionem відношенню до 3-ї особи, що приймає її in mаnсiрium. Таким чином, при mancipatio заради шлюбу (соеmptio) був зроблений відступ від загальних правил, але від цього характер його не втратився. Це можна бачити ще і з того, що такий відступ мав місце (у вигляді зазначених вище мотивів) тільки при соеmptio заради шлюбу; якщо ж соеmptio відбувалося з іншою метою (по відділенню manus від шлюбу), то воно зберігало всі ознаки mancipatio, як говорить Гай (1, 118)‚ тут не було потреби робити відступу, тому що жінка не ставала тут filiae loco стосовно соеmptionator’у (порівн. Гай 1, 136). Щоб зробити очевидним зазначене розходження, римські юристи видозмінили формулу при соеmptio заради шлюбу порівняно з формулою при mancipatio, відкинувши всі ознаки колишнього servilis conditionis і знищивши становище жінки як об’єкту, що продається. Це можна вивести з останніх слів наведеного вище місця. У зв’язку з усім сказаним слід визнати, що соеmptio за часів Гаю не відтворювало вже цілком манципаційного акту‚ але зв’язок того й іншого‚ і саме спадкоємний‚ очевидний.
Таким чином слід визнати, що і народ римський колись практикував купівлю жінок для шлюбу. Наведений нами ряд народностей, що мали звичай купівлі дружин, охоплює величезний регіон земної кулі‚ але ряд цей міг би бути і ще продовженим, якби в цьому була потреба. Ми вважаємо, що навряд чи знайдеться серед народів стародавнього і нового світу хоча б один, у якого не можна було б знайти слідів купівлі дружин. Тому можна і треба цілком погодитися з Постом421‚ що в житті всякого народу купівля дружин становить необхідну ступінь у розвитку шлюбних форм.
Викрадення жінок було відсунуте купівлею їх на задній план, але не знищилося зовсім. Люди, що не мали коштів для купівлі жінки чи не бажали витрачатися на цей предмет, потім наречені, що не знаходили прихильності в очах батьків нареченої‚ удавалися до викрадення. У такий спосіб можна пояснити дивний на перший погляд, але такий, що ще деінде зустрічається звичай умикання за згодою, так‚ наприклад‚ буває, за словами Lеtournеаu, у племені Soliga, і також було у слов’ян росіян, відповідно до виразу нашого літопису: умикали собі жінок, хто з якою зговориться. У цьому випадку можна говорити про викрадення тільки стосовно батьків нареченої, права яких на одержання плати за дочку і взагалі право розпоряджатися її долею порушуються. Умикання за угодою, кінець кінцем‚ могло відбуватися навіть з відома батьків і після купівлі, що відбулася, саме в тому випадку, коли бажали уникнути весільних церемоній, що склалися при шлюбі за допомогою купівлі й особливо при шлюбі релігійному (про що нижче)‚ але це явище вже пізнішого часу. У порядку виключення викрадення, як спосіб придбання дружини, продовжував іноді існувати недоторканно і при пануванні купівлі дружин і навіть у той час, коли ця купівля вийшла з вживання і була заборонена. Так, індуське право, що міститься в збірнику Ману (Ш 33)‚ залишає в повній силі шлюб за допомогою викрадення для касти воїнів.
Незгода викрадення, як способу здійснення шлюбу, з мирними відносинами і взагалі з початками цивільності викликає згодом репресивні заходи з боку держави, спрямовані проти цього, тоді вже нетерпимого, звичаю. Так, з'являються заборона викрадення жінок422 і карних законів, що карають викрадення нерідко важкими покараннями. Потрібно втім зауважити, що боротьба закону зі звичаєм викрадення продовжувалася довго і, мабуть, продовжується навіть тепер. Римське право надає нам у цьому напрямку закон, що з'явився вже наприкінці його історії в царювання імператора Феодосія. Але ці заборони не перешкодили збереженню викрадення у звичаях у вигляді символу з більш-менш різкими ознаками, дивлячись на ступінь культурності і на характер народу. При запровадженні купівлі жінок викрадення нареченої залишається як обряд виконання купівлі. Це можна пояснити схильністю малокультурної людини тільки придбання вважати цілком надійним і вірним, яке здійснене озброєною рукою і взагалі за допомогою особистої сили. Так, між іншим, думали і римляни перших часів і цей погляд їх відбився на первинній формі похідного надбання на mancipatio, видимою підставою якого є не взаємна угода, недобровільна поступка права одного іншому, а захоплення силою майна однієї особи іншою. У такому ж розумінні зберігається викрадення поруч з купівлею жінок для шлюбу, як цілком очевидна ознака придбання права на жінку.
З появою купівлі жінок індивідуальний статевий зв’язок виникає мирно, за договором між батьками нареченої і нареченим чи його батьками. Цей договір не має спочатку строго юридичного характеру і спочатку немає коштів для примусу до його виконання‚ однак, з утворенням державної влади і суду, він визнається обов'язковим, подібно взагалі купівлі-продажу423‚ і відтоді з'являється можливість скарги на невиконання і можливість примусу до виконання його чи до сплати штрафу. Такий договір або, за стародавнім російським висловом, змова‚ носила у Римі назву: sponsalia і була на початку історичних часів обов’язковою, як показує збережений до пізніших часів приклад sponsalia у Лаціумі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72
