Таким чином, ми бачимо в шлюбі реr usum явище нове. Патріархальний побут не міг терпіти пережитків з часів гетеризму в тому вигляді, у якому це припускають. Потім, рано чи пізно патріархальний побут повинен був поступитися і дійсно поступився новим порядкам сімейних і шлюбних відносин, і шлюб реper usum, на нашу думку, був тією галуззю, через яку проникли нові поняття в патріархальну сім’ю‚ але це сталося пізніше ХП таблиць. Визначення цих таблиць про usurpatio trinoctii зовсім не мало на увазі урівняння прав подружжя, що відбулося після,465 а є визначення, подібне до визначення тих же таблиць про терміни давнини на речі‚ цим XII таблиць твердо вста-новили термін давнього володіння, а також термін і спосіб для переривання його.
Окидаючи поглядом усе, сказане дотепер‚ про походження індивідуального шлюбу у римлян, ми зауважуємо, що цей народ спочатку йшов тим же шляхом, яким йшли й інші арійські народності, але потім ухилився і створив особливі форми шлюбу. Початок індивідуального шлюбу покладено було у римлян викраденням жінок з інших громад‚ причому жінка, як бранка, знаходилася в рабському становищі. Потім, з розвитком мирних зносин між громадами, з’являється купівля жінок, що ставить їх також у стаовище рабське, але яка допускала вже пом’якшення за взаємними умовами контрагентів. Розвиток релігійних вірувань і обрядностей викликає нову форму — соnfarreatio — для тих класів народонаселення, які вважають себе призначеними до відправлення публічного культу. Разом з тим у осіб цих класів розвивається презирство до купівлі-продажу жінок для шлюбу, хоча ця форма, продовжує існувати безперешкодно для класів нижчих. Навпаки, первинна форма – викрадення — як незгодна з початками громадянськості, що розвивається, тепер прямо забороняється. Презирство вищих класів до купівлі дружин і особливо незгода її з релігійним значенням шлюбного союзу і значенням дружини, як пособниці чоловіка при домашніх жертвоприносинах, приводять до того, що купівля-продаж жінок виходить з уживання й у нижчих класів. Неприступність чи незручність для останніх релігійної форми — соnfarreatio викликає, однак, продовження обряду купівлі, у вигляді соеmptio, як зовнішньої ознаки виникаючого шлюбу. Шлюб виникає не в силу договору купівлі, а за допомогою безоплатної передачі жінки, але при цьому повинна бути здійснена форма, яка стала юридично обов'язковою, удаваної купівлі-продажу. Це зникнення дійсної купівлі відбилося на становищі дружини, — вона перестала бути купленою річчю, хоча ще de jure вважалася такою у вигляді того, що суворі військові вдачі древніх римлян і патріархальний склад сім’ї вимагали повного підпорядкування жінки чоловіку, як її захиснику і пану. Знищення купівлі, таким чином, не припинило влади чоловіка над дружиною‚ первісного набуття права власності на дружину вже немає, але політичні і соціальні умови вимагають продовження суворого підпорядкування дружини під руку (manus) чоловіка. Титулом придбання такої влади чоловіка над дружиною є соеmptio, imaginaria venditio. Таким чином, купівля-продаж дружини не перетворюється на просту побутову обрядовість, як викрадення, а переходить в акт, хоча і символічний, але юридично необхідний. Цією особливістю форми римський шлюб відрізняється від шлюбу інших народностей. Цією обставиною, далі, пояснюється тривалість існування влади чоловіка над дружиною у римлян порівняно з іншими народностями, що і навело Гая на думку, нібито влада чоловіка насаджена в римському шлюбі і спосіб її встановлення — соеmptio, реr mancipationem були національно-римськими установами. У дійсності ж в інших народів була така сама влада чоловіка, але вона не знайшла собі суворої юридичної постановки і, так би мовити, розпливлася під впливом побутових умов‚ у Римі ж ця влада продовжує de jurе існувати і тоді, коли de facto сімейний стан дружини вже змінився. Поруч із соnfarreatio і соеmptio з’явилася у римлян третя форма шлюбу — usus, створена, на нашу думку, заради приведення до норми тих випадків, які чомусь відхилялися від зви-чайного порядку.
У римському праві ми знаходимо підтвердження правильності наших висновків. Шлюб з підпорядкуванням дружини чоловіку — невільний шлюб (сum manu) спочатку був заснований, слід припустити, на придбанні дружини без згоди на те будь із ким. Це було дійсне придбання дружини силою у владу, у фізичне володіння чоловіка‚ це був невільний шлюб у власному розумінні цього слова. Жінка викрадалася‚ і поки викрадач фактично володів нею, вона була частиною його дому, його майна. Цим можна пояснити, чому римське слово familia позначало однаково і сім’ю і майно римського домовладики, чому не тільки дружина, але і діти, народжені нею, знаходилися в його владі наряду з його майном. Можна позитивно сказати, що в цей період не було ні подружньої, ні батьківської влади, а була лише влада власника над придбаною жінкою і народженими нею дітьми. Очевидно, за такого становища придбаної жінки в сім’ї, точніше сказати в майні здобувача, не могло бути і мови про будь-яку угоду будь із ким. Цим же становище жінки, як придбаної речі, визначалося разом з тим її особисте майнове становище. Такий був голий факт життя. Він мав потребу в правовому виправданні‚ і поступово, у якому порядку ми напевно не знаємо, виникли в Стародавньому Римі освячені правом і релігією способи укладення шлюбу: приношення урочистої жертви (соnfarreatio), удаваний продаж (соemptio) і давнина (usus). Мета усіх цих способів полягала в тому, щоб так чи інакше на релігійній чи правовій підставі передати жінку з під влади одного у владу іншого домовладики. Ця юридична зміна влади і складала, основу невільного шлюбу в Римі, його сутність. З цієї ж точки зору варто звернути увагу ще на особливий спосіб, яким користувалися римляни для фактичної зміни влади над видаваною заміж жінкою. Про цей спосіб ми згадували вище. Це — зобов'язання, укладене в урочистій, релігійній формі, для однієї сторони — віддати жінку з рідної сім’ї в чужу у заміжжя, а для іншої — увести її в нову сім’ю в заміжжя (sponsaliа). Звичайно цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладання у майбутньому шлюбу і переводять „sponsalia" словом „змова” чи „заручини”. Таке розуміння і такий переклад не тільки не точні, але, на нашу думку, навряд чи й правильні.
Sponsalia — за первісною ідеєю — не попередній договір, але самий договір. Це укладений, але ще не здійснений шлюб466. Шлюбний договір про передачу жінки в історичній наступності покликаний був, очевидно, замінити собою насильницьке заволодіння жінкою, викрадення467. Те й інше вело лише до фактичного володіння жінкою, те й інше потребувало ще юридичного (usus) чи релігійного обґрунтування (соnfarrtatio). Проте, з виникненням у житті шлюбного договору (sponsaliа), становище заміжньої жінки в її новій сім’ї чоловіка різко змінюється. Правда, ще і тепер жінка не творить сама для себе об’єктивного права, але це право шляхом приватної угоди почав творити за неї і для неї її домовладика... Так колись, при викраденні, від волі лише викрадача залежало, чи вважати придбану силоміць жінку за дружину чи за рабиню. При угоді (sроnsаliа) виразно встановлюється мета передачі жінки в нову для неї сім’ю. Ця мета — віддання й одержання жінки в заміжжя. Більше того, домовладика переданої жінки може у відомих випадках і не виконати договору без судової за те відповідальності‚ це ж право належить, утім, і противній стороні. Цікаво з цим зіставити свідчення Котошихіна468 про те, що якщо нареченого обдурили і видали за нього не ту, яку він угледів, то він міг одержати розлучення і батьки нареченої сплачували збитки нареченого. І навпаки, якщо хто дивився наречену, а потім хулив її і відмовлявся від шлюбу, той примушувався духовним судом насильно одружитися або, якщо він був вже одружений на іншій, то повинен був платити безчестя.
Таким чином не тільки видача дівчини в заміжжя, але і самі умови цієї видачі можуть бути найближчим чином визначені її домовладикою. Нарешті, — і це дуже важливо відзначити — домовладика зберігає за собою право захисту дівчини в її новій сім’ї‚ у цьому випадку він міг, після укладення шлюбу, повернути до себе видану ним заміж дівчину, тому що при вільному шлюбі (sine manu), що виник з часом, передана жінка юридично числилася в колишній сім’ї. При вільному шлюбі не відбувалося зміни влади. Дружина не належала до сім’ї чоловіка, залишалася юридично поза нею‚ вона не була пов’язана спорідненням ні зі своїм чоловіком ні зі своїми дітьми‚ вона була чужа в сім’ї чоловіка і, як така, не мала в ній спочатку права успадкування. Звідси зовсім зрозуміло, що заміжжя жінки не змінювало при вільному шлюбі ні особистого‚ ні майнового її колишнього становища‚ тут був лише фактично перехід її в сім’ю чоловіка. Тому мимоволі виникає, питання, чим пояснити появу в римському житті вільного шлюбу поряд зі шлюбом невільним? Відповідь слід, на нашу думку, шукати в напрямку захисту невільним шлюбом чиїх-небудь інтересів. Такими інтересами могли бути‚ насамперед‚ інтереси рідної сім’ї видаваної заміж жінки. Римське право зберегло багато постанов, якими жінка ставиться під опіку своїх родичів (агнатів). Робилося це з тією метою, щоб майно бездітної жінки не виходило з її колишньої сім’ї. Звідси, у міру того, як жінка набувала у своїй сім’ї усе більше і більше майнових прав, не виключаючи і прав спадкоємних, — цією ж мірою усе більше і більше усвідомлювалася необхідність у встановленні вільного шлюбу. Ми не знаємо, наскільки залежав від волі домовладики чи опікунів обряд принесення урочистої жертви (з раnis farreus)‚ як сказано вище, цим способом установлювався невільний шлюб. Але зате відомо, що при удаваному продажу (соеmptio), за допомогою якого також встановлювався невільний шлюб, в якості продавців жінки колись могли виступати тільки її домовладика або її опікуни. Отже, від волі цих осіб залежало установити ту чи іншу форму шлюбу. Що стосується давнини, як третього способу встановлення невільного шлюбу, то в цьому випадку римське право пішло вперед ще далі. Захист особистості і майна заміжньої жінки воно вручило в її власні руки. Від волі заміжньої жінки залежало щорічно пробути три ночі, що слідували одна за одною поза домом чоловіка, щоб, перериваючи щорічно давнину, залишатися у вільному шлюбі. Якщо, наприклад, чоловік чи його домовладика поводився з нею добре, її особистість не принижувалася, а, крім того, вона не мала власного майна чи не могла мати його і потім по бідності своєї рідної сім’ї, а тим часом сім’я її чоловіка була заможною, то прямий інтерес міг спонукати заміжню жінку змінити вільний шлюб на невільний. Таким чином, матеріальні інтереси колишньої сім’ї, а потім і самої заміжньої жінки, спонукали ту й іншу створити вільний шлюб. Цим побічно досягалося і поліпшення особистого становища заміжньої жінки в сім’ї чоловіка. Але, незалежно від цього, римська заміжня жінка довгий час залишалася сама в опіці. Тому за нею, навіть як за матір’ю, довгий час ще не визнавалося право бути опікункою своїх дітей.
Три зазначені форми здійснення відносяться до шлюбу суворого, із владою чоловіка над дружиною (cum manu). Крім цього шлюбу в часи між ХІІ таблицями і пунічними війнами з’являється в Римі особливий вид шлюбу, так званий шлюб вільний, без влади чоловіка над жінкою (sine manu). Питання про походження цього шлюбу багато разів займало учених дослідників римського права‚ але і дотепер не знайдено більш-менш задовільного його вирішення. Улюбленим способом пояснення того як виникли різні форми шлюбу у римлян, у старих учених була вказівка на запозичення цих форм в інших народів‚ так, соnfаrrеаtiо і соеmрtiо прямо визнавалися запозиченими в сусідів. Россбаху належить заслуга спростування цих старих теорій і вказівки на те, що різні форми римського шлюбу створилися шляхом розвитку спочатку єдиної форми, що існувала у всіх італійських народностей. Стосовно походження шлюбу вільного існує менше вказівок на запозичення‚ але все таки є. Так, Rеin469 говорить, що вільний шлюб з’явився в Римі завдяки перегринам, етрускам чи клієнтам, і в корінних римлян спочатку вважався конкубінатом, поки не набув всіх ознак законного шлюбу. Не можна заперечувати, що між сусідніми народами є і повинна бути взаємодія, що позначається у впливі на поняття і лад юридичних відносин‚ але пряме запозичення в древній час бувало рідко. З іншого боку, варто помітити, що і ті народності, у яких нібито було запозичене поняття про вільний шлюб, мали це поняття не споконвіку, не як природжену ідею, а дійшли до неї тим же шляхом, яким дійшли до неї і римляни. І ще питання: хто з них дійшов до неї раніше?
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72
