Відповідно до цього параграфа, якщо буде доведено, що чоловік не має спілкування з дружиною винятково зі своєї вини, то дружина може узяти своє внесене майно і повернутися в дім свого батька. В основі цієї норми лежить не тільки особистий інтерес дружини, але також інтерес її сім’ї. Ми знаємо, що, у випадку смерті бездітної дружини, її батько зобов’язаний був повернути чоловіку плату за неї (ціну нареченої). Очевидно, батько не є відповідальним за неналежне виконання шлюбного договору дочкою, якщо чоловік зневажає її. Інтересами ж сім’ї порозумівається і той факт, що в законах Хаммурапі знаходяться постанови про усунення і заміщення дружини. Ці постанови мають на собі сліди договірного свого походження.
У такий спосіб особистість дружини охоронялася від неправомірних дій з боку чоловіка. Чоловік був зобов’язаний обходитися з дружиною, як слід; у протилежному випадку, дружина могла повернутися у свою сім’ю, забравши з собою своє майно. Очевидно, з цим піднесеним особистим становищем заміжньої вавілонянки не узгоджується постанова § 117 законів Хаммурапі.
Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло чи дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи свою дочку, то вони повинні служити в домі їхнього покупця чи позикодавця 3 роки‚ на четвертий рік той повинен відпустити їх на волю.
Цим параграфом надається чоловіку право віддавати свою дружину і дітей у відпрацьовування боргів терміном не більше трьох років. При цьому, законодавець власне говорить про продаж дружини, сина і дочки за борг чи про віддачу їх у боргову кабалу. § 117. Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло чи дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи свою дочку, то вони повинні служити в домі їхнього покупця чи позикодавця 3 роки‚ на четвертий рік той повинен відпустити їх на волю.
Деякі дослідники вважають, що в § 117 законів Хаммурапі йдеться точніше про віддачу дружини в особистий найм, ніж про її продаж. З нашого боку ми вважаємо, що розглянутий § 117 є, швидше за все, пережитком, що зберігся від невільного шлюбу. Ми бачили вище, що в шлюбних договорах особливо виговорювалася безвідповідальність чоловіка і дружини за борги, зроблені кожним з них до шлюбу. Ні чоловік‚ ні дружина у такому випадку не можуть бути повернені в боргову кабалу одне за одного (§ 151). Навпаки, обоє з подружжя відповідальні за борг, що виник після укладання шлюбу (§ 152). Таким чином, порівняння §117 і §§ 151, 152 показує нам, що віддання дружини в кабалу можливе було у таких випадках: 1) коли дружина не складала із себе відповідальності за борги, зроблені чоловіком до шлюбу; 2) коли чоловік при укладанні шлюбного договору, склавши з себе відповідальність за борги дружини, не захотів би сплачувати боргів дружини, зроблених нею до шлюбу; 3) коли відповідальність за борги, зроблені спільно чоловіком і дружиною в шлюбі, була відповідальністю обох з подружжя, а отже, — і дружини за її власний борг. Звідси зрозуміло, що дружина віддавалася чоловіком у кабалу власне у тому випадку, коли вона не захищала себе від цього шлюбним договором. Порівняння § 117 і §§151, 152 указує, таким чином, на те, що договір дійсно служив, у даному випадку, засобом поліпшення особистого становища заміжньої жінки.
Разом з тим, стає цілком зрозумілим, чому закони Хаммурапі вимагають наявності шлюбного договору, як необхідної умови для визнання за жінкою, яка виходить заміж, прав законної дружини. Договором визначалося не тільки майнове, але й особисте становище в сім’ї заміжньої жінки. Без шлюбного договору не можна було навіть визначити і права законної дружини. Звідси, у законах Хаммурапі ми дійсно знаходимо підтвердження основної ідеї: поліпшення сімейного стану заміжньої жінки відбувалося в древності шляхом приватної угоди зацікавлених у тім сторін607.
У законах Хаммурапі встановлені три підстави для розлучення з боку дружини: перелюбство чоловіка; залишення ним дому і місцевості проживання; фізична неможливість виконання чоловіком подружніх обов’язків.
Чи захищає цар Хаммурапі заміжню жінку своїми законами від можливого нестерпного подружнього життя, чи тримає він своє слово «захистити, у даному випадку, слабку», якою і є жінка від «утисків сильного», у ролі якого в даному випадку виявився чоловік? На це питання можна відповісти позитивно. Ми знаємо, що в більшості законів народів світу, включаючи і Цивільний кодекс Наполеона, присутні юридичні перешкоди до розлучення з боку дружини. Цар Хаммурапі вирішує іншу задачу, ніж Наполеон, йому потрібно розрядити соціальну напруженість у Месопотамії. Він і цим кроком домагається потрібного ефекту. Розглянемо самі параграфи законів, щоб проаналізувати всі нюанси і саму манеру подачі правової інформації для забезпечення вищезазначених законних основ для розлучення з боку жінки.
§ 134 проголошує: «Якщо людина буде забрана у полон і в її домі немає засобів для харчування, то його дружина може увійти в дім іншого; ця жінка не винна». Аналізуючи цей параграф, ми бачимо, що цар Хаммурапі знає нелегке становище жінки, яка втратила свого годувальника і щоб не примножувати горе жінки ще і тим, що нічим нагодувати дітей, він законодавчим шляхом надає їй альтернативу — «увійти в дім іншого». Хтось може вигукнути «O tempora‚ o mores!»608. Так, Хаммурапі у цій ситуації з моральної точки зору виглядає не найкращим чином — чоловіка відправив на війну, вважай‚ за його волі той попав у полон, а дружину, рятуючи від голодної смерті, відправив до іншого. І все ж, на думку автора, це більше‚ ніж нічого.
§ 135 проголошує: «Якщо людина буде забрана у полон і в її домі немає достатку, і тому його дружина увійде в дім іншого і народить дітей, а потім її чоловік повернеться і досягне своєї громади, то ця жінка повинна повернутися до свого першого чоловіка; діти слідують за їхніми батьками»609. Ця стаття допомагає жінці позбутися ностальгії за першим чоловіком, у випадку якщо увійшла в дім до нелюбимого, вибирати не доводилося. Але слово «повинна» цілком працює на інтереси воїна, що повернувся, власне на інтереси потужності армії, солдати якої повинні бачити — які військові перипетії з ними не стануться на війні, після повернення додому — усе твоє залишається за тобою. Чи легко жінці, що народила дітей іншому чоловіку, залишити їх йому - «діти слідують за їх батьками», і повернутися до першого чоловіка, який повернувся з полону. Ця стаття вирішує інтереси армії і держави, тим більше, що юристи того часу вже знали: «Немає формули удачі, але є формула невдачі — спробуй сподобатися всім!»
§ 144 проголошує: «Якщо людина візьме заміж безплідну жінку, ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню і створить‚ таким чином‚ дітей, а ця людина наміриться взяти собі наложницю, то того не повинно дозволяти цій людині, вона не може взяти наложницю»610. Ця постанова своєрідно вирішує питання бездітності дружини, не шляхом розлучення, а тимчасовою заміною її рабинею, більше того‚ не чоловік сам бере собі рабиню, а дружина йому її дає «ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню». Ця тонкість у такій делікатній справі не упущена законодавцем стародавності — дружина, очевидно, дасть йому рабиню не для любовних утіх, а тільки для народження дітей (точно ж не Венеру!).
§ 145 проголошує: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, а вона не зможе народити йому дітей, і він захоче взяти собі наложницю, то він може взяти собі наложницю і ввести її у свій дім; ця наложниця не повинна рівнятися з безплідною дружиною». Знову закони Хаммурапі стають на захист заміжньої жінки, навіть самої ревнивої — дозволяють чоловікові взяти наложницю для народження дітей, закон позбавляє сім’ю підстав (безплідність дружини) для розлучення, більше того‚ ця постанова регламентує правове становище наложниці — «ця наложниця не повинна рівнятися з безплідною дружиною»611.
§ 146 проголошує: «Якщо людина візьме заміж бездітну жінку‚ вона дасть своєму чоловіку рабиню, і та народить дітей, а потім ця рабиня стане рівняти себе зі своєю господинею, то оскільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до інших рабинь».
§ 147 проголошує: «Якщо вона (рабиня) не народила дітей‚ її господарка може віддати її за срібло». Ці два параграфи дуже точно регламентують становище рабині, яка у випадку недотримання закону може бути причислена до інших рабинь‚ або якщо не народила дітей, узагалі продана.
§ 129 проголошує: «Якщо дружина людини буде захоплена лежачою з іншим чоловіком, то повинно їх зв’язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя своєму рабу». Ця стаття своєю санкцією не залишає альтернативи простого розлучення, тому що написано: «Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині...», збереже — читай: «пробачить їй невірність», отже вона залишається у становищі його дружини. А якщо не збереже господар життя своїй дружині, то її просто утоплять. У такий спосіб законодавець питання покарання за невірність віддає в руки чоловіка, закон лише визначає санкцію.
5.3 Розлучення по стародавньоримському праву
Зробимо спробу простежити історію утворення у римлян поняття про розлучення, історію розвитку його умов і форм, у яких воно відбувалося, а також і наслідків, ним вироблених.
Під розлученням ми розуміємо добровільний розрив шлюбного союзу. Цей розрив може бути однобічним, коли одна тільки сторона відмовляється від продовження союзу, чи двостороннім, обопільним, коли шлюбний союз припиняється за взаємною згодою подружжя. Римське право знало обидва види розлучення і для кожного з них мало особливий термін. Однобічне відмовлення воно називало: rерudium, а розлучення — угодою — divоrtium. Так Гай і говорить: Divоrtium autem vel a diversitate mentium dictum est, vel guia in siversas partes eunt, gui distrahunt matrimonium. Repudium... id est renuntiatio612.
Павло говорить: ...divortium ex eo dictum in diversas partes eunt, gui disce-dunt. Слід зауважити, що обидва ці терміни виникли неодночасно. Узгоджуючись з положенням найдавнішого римського права, що допускало розлучення тільки для чоловіка і згідно тільки з його бажанням, без усякого відношення до волі дружини, можна з вірогідністю припустити, що rерudium існував здавна; divortium же з’явився у той час, коли внаслідок обставин, що змінилися, була допущена можливість розривати шлюбний союз і дружині‚ і коли, отже, з’явилася можливість для подружжя добровільно розійтися. Це підтверджується, між іншим, зауваженнями Феста і Ціцерона. Фест s. h. v. говорить: Repudium, guod fit ob rem pudendam. Repudium Verrius ait dictum, guod fit ob rem pudendam613.
Очевидно, що pudendam є відмовлення від шлюбу (rеnunciatio) одного з подружжя (на початку: чоловіка) унаслідок якого-небудь ганебного вчинку іншого. Це поняття саме і відповідає, як побачимо далі, найдавнішому історичному уявленню про розлучення, як вигнання дружини, що провинилася перед своїм чоловіком. Ціцерон (dе Оrаtоrе. Ш 40) говорить: Nam si res suum nomen et vocabulum proprium non habet... ut in uxore divortium, necessitas cogit, guod non habeas, aliunde sumere.
З його слів можна укласти, що вираз: divortium — було застосовано до позначення поняття про розлучення у порівняно пізніший час, коли, з’явилася можливість розлучення за згодою між подружжям. Слово: divortium — вживалось для позначення інших понять (наприклад, у Ціцерона: аd Аtticum V 20: аguаrum divortium і було на початку застосовано до розлучення у розумінні переносному. Утім, зазначене розходження між rерudium і divortium не витримувалось суворо. Той же Ціцерон у своїх Топіках (IV 19.20) уживає термін: divortium — замість rерudium: Si viri culpa factum est divortium, etsi mulier nuncium (тобто повідомлення про розвід) rеmisit...614
Геллій також (X. 23) у словах, які він приписував ним М. П. Катону, уживає термін: divortium, — між тим як мова йде про однобічне відкидання чоловіком винної дружини: Vir, inguit, cum divortium fecit, mulieri judex pro consore est.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72
