1. Революційне законодавство визнало за обома з подружжя однакове право на розлучення, як гарантію їхньої обопільної волі. Кодекс знищує розлучення подружжя з волі одного з них через відмінність характерів, тому що таке розлучення суперечить поняттю договору і не узгоджується, нібито, з гарною організацією господарства893. Визнавши після довгих суперечок можливість розлучення за взаємною згодою подружжя, укладачі кодексу утруднюють у цьому випадку розлучення цілим рядом вимог, необхідних для його здійснення. Мало того, укладачі кодексу зменшують кількість законних приводів розлучення і, на довершення усього, створюють знамениту статтю 230. Стаття ця говорить, що дружина може просити про розлучення через перелюбство свого чоловіка у тому лише випадку, якщо чоловік утримує свою конкубіну в одному домі з нею. В основі цієї статті, що принижує особисте достоїнство дружини, лежить міркування Порталіса про більш важкі наслідки для сім’ї невірності дружини у порівнянні з невірністю чоловіка894. Ст. 212 кодексу про взаємну вірність подружжя звучить, тому, іронічно.
2. В ім’я прав людини законодавство революції обійшло, далі, мовчанням основний догмат сім’ї про покору дружини чоловікові. Кодекс Наполеона в ст. 213 урочисто проголосив, що чоловік зобов’язаний робити заступництво дружині, дружина — покору чоловіку. У зв’язку із обов’язком дружини коритися чоловікові кодекс зобов’язує її слідувати за чоловіком усюди, де б чоловік не обрав собі місце проживання (ст. 214). Наполеон був готовий надати чоловіку право забороняти дружині бачитися з неугодними йому людьми. Згодом, у розвиток права чоловіка бути заступником дружині, отже в дусі кодексу, було прямо ухвален, що чоловік має право стежити за перепискою дружини, а однаково за ним було визнане право позбавляти дружину побачень навіть з її батьками. Правда, судова практика поставила здійснення цих різко виражених прав чоловічої влади під контроль суду‚ проте, у принципі особисте становище заміжньої француженки залишилося приниженим. Французьке законодавство і слідом за ним судова практика не припускають, таким чином, у вигляді загального правила «доброчесності» заміжньої француженки.
3. Революційне законодавство намагалося зрівняти в майновому відношенні дружину з чоловіком. Кодекс Наполеона рішуче відкинув самостійність дружини, тому що дружина сама має потребу в заступництві чоловіка. Вона ніяким чином не бере участь в управлінні спільним майном. Чоловік один управляє цим майном‚ він може продавати його, відчужувати і закладати без сприяння дружини (ст. 1421). Дружина не може ні зобов’язуватися, ні закладати спільного майна навіть з метою звільнити чоловіка з в’язниці чи улаштувати дітей під час відсутності чоловіка, хіба що вона буде на це уповноважена судом (ст. 1427)895. Чоловік має обмежене право управління навіть власним майном дружини (ст. 1428). Мало того, дружина без згоди чоловіка не може робити ніяких юридичних угод навіть і по відношенню до власного майна (ст. 217). Вона не може, нарешті, самостійно, без згоди чоловіка, виступати в цивільному суді для захисту власних справ (ст. 215).
Таким чином, у майновому відношенні дружина не є, по системі кодексу, ні товаришем чоловіка, ні власне дієздатним суб’єктом цивільного права. Всяка ініціатива, усяка воля дружини паралізовані кодексом. Правда, ми не маємо в кодексі прямо встановленого інституту невільного шлюбу, з яким ми зустрічалися при вивченні стародавнього права. Проте, становище заміжньої француженки нагадує більше невільний шлюб, аніж шлюб у дійсному розумінні цього слова. При цьому, хоча кодекс і прийняв на свої сторінки «шлюбний договір», але він у той же час обмежив його дію, надавши сторонам лише право вибору однієї системи із суворо визначених систем майнових відносин подружжя. Ці системи були, до того ж, так побудовані, що в цілому все-таки зберігалося за дружиною безправне і підлегле становище в сім’ї чоловіка й у цивільному обороті. Не важко зрозуміти, що французька жінка була принижена кодексом і у своїх правах матері, а зокрема, і в правах опікунки своїх дітей.
Революційне законодавство, відповідно до принципу рівності, що проводився ним, бажало зрівняти права обох батьків по відношенню до їхніх дітей: батьківські права повинні були здійснюватися спільно. Кодекс відкинув установлене діячами революції «сімейне судилище», як орган, покликаний дозволяти домашнім порядком зіткнення рівних батьківських прав чоловіка і дружини. Отже, кодекс визнав, разом з тим, переважний авторитет батька. Мало того, кодекс підкорив удову-опікунку нагляду родичів чоловіка (ст. 381) і, більше того, за бажанням померлого чоловіка, керівництву призначеної ним спеціальної ради. Не вислухавши думки цієї ради, удова не могла почати ніяких щодо опіки дій (ст. 391).
Порівнюючи між собою ідеї й установи революційного законодавства і кодексу, не можна не помітити, що кодекс дійсно зайняв протилежну позицію стосовно законодавства революції. Ціпок, перегнутий революцією в одну сторону, кодекс занадто вже нахилив у протилежну сторону. Результати цього не забарилися, звичайно, позначитися. Під дружнім напором життя, що не мирилася з поглядом на жінку, як на слабку, непостійну і безвладну істоту, Кодекс Наполеона змушений був відступити з лінії, зайнятої ним у 1804 р., і наближатися усе більше і більше до нової лінії, наміченої законодавством революції.
Французьке законодавство й особливо судова практика прийнялися за справу звільнення правової особистості заміжньої жінки. Звичайно, вони не воліли викреслити з кодексу догмат про покору дружини чоловікові, але виведене з кодексу право нагляду чоловіка за перепискою дружини, право позбавлення дружини побачень з її родичами вони поставили під контроль суду. У 1884 р. закон порушився, визнавши, що перелюбство чоловіка саме по собі є достатній привід для дружини вимагати розлучення, і урівняв, таким чином, у цьому відношенні дружину з чоловіком. У 1891 р. закон визнав за обома з подружжя право на спадкоємну частку з майна того з подружжя, хто пережив іншого, тобто повернувся до нездійсненої ідеї революційного законодавства. У 1893 р. закон визнав повної майнової самостійнності за розлученою дружиною. У 1897 було визнано за жінками право бути свідками. Стараннями юриспруденції була вироблена норма про те, що дружина з дозволу суду, всупереч чоловікові, може вести торгівлю. Юриспруденція визнала за дружиною право завідувати і бути представницею домашнього господарства. Юриспруденція дозволила чоловікові давати дружині доручення на управління спільним майном і, таким чином, намагалася зробити дружину товаришем чоловіка.
Було б дуже довго передавати всі ті численні зміни і виправлення, що так чи інакше створені судовою практикою і законодавством з метою поліпшити правове становище заміжньої жінки. Проте, до самого останнього часу, не можна було говорити про загальну майнову самостійність заміжньої француженки. Тільки законом від 13 липня 1907 року вперше, у вигляді загального правила, було визнане за дружиною право розпоряджатися своєю окремою власністю незалежно від згоди чоловіка. За цим законом, заміжня француженка, у якому б шлюбному режимі вона не знаходилася, одержує право розпорядження майном, створюваним нею особистою працею й ощадливістю. Це майно вона може самостійно вживати на придбання рухомостей і недрухомостей; але вона може відчужувати це майно без згоди чоловіка тільки відплатним способом (арт. 1). На окреме майно дружини може бути звернене стягнення її кредиторів (арт. 3). Таким чином, заміжній француженці відкривається можливість мати кредит. Цілком зрозуміло, що закон надав їй, надалі, право самостійно, без згоди чоловіка, вести свої судові справи (арт. 6). Такі, загалом, головні постанови нового закону.
Так, в основу закону покладена не ідея створення цивільно-правової особистості заміжньої француженки, а лише інтереси домашнього господарства. 1. Тому, якщо дружина буде керувати і розпоряджатися «окремим майном» не для задоволення домашніх нестатків, а з яких-небудь сторонніх для сім’ї цілей, то чоловік може, з дозволу суду, позбавити дружину прав, наданих їй законом 1907 р. (арт. 2). 2. «Окреме майно» дружини, у деяких випадках, йде на сплату боргів чоловіка, зроблених ним в інтересах домашнього господарства (арт. 3). 3. Нарешті, закон 1907 р. не має повного свого застосування у шлюбних режимах спільності всього майна чи тільки майна придбаного.
У цих випадках «окрема власність» дружини входить до складу загального сімейного фонду (арт. 5). Ми побачимо нижче, що це обмеження закону 1907 р. повинно повести до визнання за дружиною права на спільне з чоловіком управління загальним сімейним фондом.
Незважаючи на звуження змісту й обмежене застосування закону 1907 р., його значення дуже велике для французької жінки. Не тільки робітниця, але і жінка вільної професії, як наприклад, лікар, адвокат та ін., одержали право на свій заробіток і розпорядження ним у цивільному обороті, право на кредит, право на самостійне здійснення юридичних угод і на самостійний же судовий їх захист. Заміжня француженка вступила тепер принципово в цивільний оборот у якості самостійного його суб’єкта. Значення закону 1907 р. не менш важливе і для сучасного цивільного законодавства. Французьке право було однією з останніх цитаделей безправ’я заміжньої жінки. У цій цитаделі законом від 13 липня 1907 р. пробито тепер пролом, що з часом поведе до повного її руйнування. Вже і тепер не можна не помітити що закон 1907 р. несе із собою важливі зміни в правовому становищі заміжньої жінки і створює нові принципи. Так, наприклад, не можна не бачити, що дружині, у шлюбному режимі спільності всього майна чи тільки придбаного, повинно бути, у згоді зі змістом закону, надане однакове право з чоловіком розпоряджатися спільним майном, як придбаним їхньою загальною працею. Ідея ж спільного управління подружжя спільним майном є старою ідеєю французького революційного законодавства. Нарешті‚ закон 1907 р. створює новий принцип взаємного права подружжя на їхній заробіток. Дружина і чоловік можуть зажадати собі судом частину майна іншого з подружжя для задоволення своїх нестатків (арт. 7), тобто визнається право кожного з подружжя на утримання його іншим з подружжя. Значення і важливість закону 1907 р. у створенні цивільної особистості заміжньої француженки добре зрозумілі у французькій літературі.
На закінчення доречно навести слова професора Пілона: «Судова практика, говорить він, потроху викреслює із законодавства право верховенства чоловіка‚ вона урівнює права обох з подружжя‚ принципу авторитету наслідує принцип рівності». Ці слова були написані Пілоном з нагоди столітнього ювілею цивільного кодексу в 1904 р.896. Нині сам закон прийшов на допомогу судовій практиці. З його приходом перестав існувати у французькому законодавстві пережиток права, — нездатність дружини заробляти і здобувати на заробіток майно особисто для себе, а не для свого чоловіка, як однаково розпоряджатися відплатно цим майном, не просячи згоди чоловіка. Майнова самостійність заміжньої француженки, визнана‚ в принципі‚ законом 1907 р., не сповільнить, треба думати, позначитися і на поліпшенні особистого її становища.
6.6 Особисте і майнове становище жінки в Україні за звичаєвим правом
Розглянемо шлюб‚ як дзеркало правового становища жінки в Україні. Тому ми й починаємо з норм щодо шлюбу та умов його складання (умови до одруження; шлюбна правоздатність і перешкоди до шлюбу; передшлюбна угода; складання шлюбу; закінчення шлюбу; особисті та майнові наслідки одруження) та переходимо до норм щодо відносин поміж батьками та дітьми (родинна спілка, устрій родини, права на утримання).
Шлюбна правоздатність за звичай відрізняється в залежності від статі: для парубка вісімнадцять років, для дівчини шістнадцять років. Що ж до віку, у якому переважно беруться шлюби, то він вищий, а саме — для парубка дев’ятнадцять, для дівчини сімнадцять років. Звичай не знає найвищого віку, до якого можна одружуватися. Випадки, коли одружувались особи, які мають п’ятдесят і більше років зроду, спостерігається частенько. Народ на це дивиться за різних конкретних умов не однаково: взагалі він осуджує, але коли це необхідно, приміром, коли той, хто одружується, живе сам, тоді люди навіть радять оженитися, бо навіть самі ж люди усі сватають. Велика різниця в літах тих, хто одружується, не править за перешкоду до шлюбу, — отже молодий хлопець може одружитися з літньою дівчиною, але тоді народ глузує з нього, як з дурня; коли ж літній парубок одружиться з дівчиною молодою, то народ осуджує; цього не буває, коли старий удівець бере вдову, нехай і молоду. Молодший брат або сестра може одружитись раніше за старшого‚ шлюб дійсний, але народ осуджує його. Ось приклади: «Що ж то люди тоді скажуть, коли тебе, моя доню, віддати заміж, а що ж скаже Оксана — твоя старша сестра?» або молодша сестра «під корито підвернула» старшу. А втім, така реакція тепер слабне. Здається, отут ми бачимо, як відмирає давній звичай, що відмираючи‚ переходить три стадії: звичай, що діє, — ідеологічно негативно, цінування з погляду давньої звичайно-правної цінності явища раніше протизвичаєвого, тепер дозволеного (такий звичай можна назвати визвольний звичай) — та нарешті, перехід від негативного цінування такого явища до позитивного у владних колах та в колах прихильників давнього звичаю. Коли тут за цих умов до одруження можна припустити поширення індивідуального принципу, то одночасно треба зазначити роль колективного принципу, втручання в індивідуальні відносини, дарма що ці соціальні дії не переходять до пануючих звичайно-правних дій (бо вже вийшли з неї)897.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72
