Усі ці види майна: окремого, сімейного (приданого) і внесеного, а рівно вільної власності дружини на утримання, отримуване нею від чоловіка, говорять на користь вільного шлюбу. Воля сторін видозмінювати майнові відносини подружжя шляхом договору зайвий раз указує на існування вільного шлюбу у пруському ландрехті572.
Розділ V. Історія розвитку змісту «розлучення», умов і форм його здійснення
5.1 Питання про розлучення у стародавньоєврейському праві
Засновник християнської релігії і церкви заповідав нам свою велику спадщину вустами своїх учнів, а ці останні зберегли його світу у своїх творах, тобто в Євангелії. Тому зерно всіх постанов церкви повинно укладатися і дійсно укладається у цій великій книзі. Там же ми знаходимо і перші керівні правила про розлучення.
Але, перш ніж познайомитися з цими правилами, треба, хоч загалом указати на стан єврейського шлюборозлучного права, тому що воно послужило відправним пунктом для самого Спасителя при викладі вчення про розлу-чення573.
За первісною ідеєю своєю, вітхозавітний шлюб, як і новозавітний, повинен був служити джерелом вищого і повного єднання чоловіка і жінки. «Ось тепер вона — кістка від косток моїх‚ і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися‚ бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою‚ та й пристане до жінки своєї‚ — і стануть вони одним тілом». (Буття, II, 23, 24.)574.
Але ідеї цій не судилося довго жити в народі єврейському. Перші сторінки його побутописця показують, що нравам і звичкам цього народу такий ідеал шлюбу був не по плечу: вже у 6-му коліні, після нашого прародителя, стала практикуватися полігамія575 — форма шлюбного співжиття, далека від об'єднання двох в одну плоть. Ця полігамічна форма шлюбу і потім законодавство Мойсея, що мало на меті (як зараз побачимо), по можливості, врегулювати знедолення дружин, надають право, з достатньою ймовірністю, припустити про існування до Мойсея великої свободи розлучення. Правда, що в П’ятикнижжі ми не знаходимо вказівок на таку свободу (крім випадку з Агар’ю, що була наложницею, а не законною дружиною)‚ але це умовчання можливо, випливає саме з тієї заурядності‚ яку являли собою тодішні роз-лучення576.
Але для нас важливе не стільки це звичайне домойсеєве право, скільки саме мойсеєве законодавство, тому що воно було тим законом, що розумів Христос, викладаючи своє вчення про нерозривність шлюбних уз. Ось цей закон: „Якщо хто візьме жінку‚ і стане їй чоловіком, і коли вона не знайде ласки в очах його, бо знайшов у ній яку ганебну річ‚ то, напише їй листа розводового‚ і дасть в її руку‚ та й відпустить її з свого дому. І вийде вона з його дому, і піде‚ і вийде за іншого чоловіка‚ і коли зненавидить її той останній чоловік‚ то напише їй листа розводового‚ і дасть в її руку, та й відпустить її з свого дому. Або коли помре той останній чоловік, що взяв був її собі за жінку, не може перший її муж, що відпустив її, вернути й узяти її‚ щоб стала йому за жінку по тому‚ як була занечищена‚ бо це огида перед Господнім лицем"577. Ця постанова, як з очевидністю виявляється з її буквального значення, переслідує одну ціль - упорядкувати звичайне, що діяло до Мойсея, шлюборозлучне право, прибігаючи для досягнення її до двох засобів: до недозволення розлучення без виконання певної формальності, тобто без написання і вручення розлучного листа і висилки дружини з дому чоловіка, і до заборони відновлення шлюбу з розлученою дружиною, що вийшла заміж за іншого, якщо вона, внаслідок нового розлучення з другим чоловіком чи смерті його, стане вільною. Цим, і тільки цим, обмежився Мойсей при реформі шлюборозлучного права. Цим, чи насамперед цим, тому, що в ньому і лежала вся слабка, уся сумна сторона вільного „знедолення” дружин. Без оформлення розлучення, без утілення його в письмову і точну форму і рішучу висилку дружини з дому, не завжди можливо було навіть відрізнити розлучення, що відбулося, від тимчасового спалаху чоловіка, формальне припинення співжиття від вигнання дружини з подружньої квартири, унаслідок сварки з чоловіком — словом, простий відхід чи вигнання дружини від дійсного відпущення. З іншого боку, ніщо не могло бути «більшою огидою перед Господом», як багаторазові розлучення і шлюби з однією і тією ж жінкою. Ніщо не могло більше принижувати інститут шлюбу, як такі розлучення і з’єднання, що перетворювали і шлюб, і розлучення на справу не серйозну.
Можливо, що в цьому останньому обмеженні розлучення крилася ще і деяка політична мета — бажання хоч трохи обмежити сваволю чоловіка при розлученні: відпускаючи першу дружину, він повинен був мати на увазі, що, якщо друга виявиться гірше першої, то першої вже не можна буде повернути. Однаково ця заборона могла добродійно діяти і на розлучених дружин, віднімаючи в них надію на повернення до перших чоловіків і тим спонукуючи не подавати приводів до розлучення з другими чоловіками.
Навряд чи можна сумліватися, що й у першому формальному обмеженні ховалася та ж політична мета — по можливості стримати шлюборозлучну сваволю: складання формального акта про розлучення не могло обійтися, при непоширеності грамотності в тодішній час, без участі сторонніх осіб у розлученні, а такими особами були священик чи взагалі левіт, який міг примирливо подіяти на подружжя, що розлучалося.
Тільки цими постановами, і обмежився Мойсей у питанні про розлучення, залишаючи в повній силі, як саме розлучення, так і причини його. Інакше і бути не могло: роздумувати про більше обмеження розлучення в тодішніх євреїв не міг жоден розсудливий законодавець. „Дійсно, серця тодішніх людей були такі жорстокі, поняття такі грубі, пристрасті такі неприборкані, увесь моральний світ настільки недосконалий, що на користь їх потрібно було зробити деяку поступку, щоб не подати приводу до найсильніших злочинів. Під впливом ненависті до неугодної дружини й у пориві пристрасті, роздратування стародавні сталі б убивати своїх дружин чи явно перелюбствовати. Моральна сила шлюбного союзу, щира гідність жінок, єднання чоловіка і дружини по плоті і духу — все це такі ідеї, котрі були незрозумілі вітхозавітному людству. Тому закон, застосовуючись до рівня його морального і розумового стану, не рушився оголосити шлюб нерозривним”578. Що до причин розриву, то вони не вказуються Мойсеєм, а про них тільки нагадується, як про факт загальновідомий і притому у досить невизначеному висловленні: „вследствие какого-либо порока или срамного дела”, як виражається слов’янський переклад Біблії579.
Можливо, ця невизначеність була навіть навмисною, щоб, з одного боку, не обурювати євреїв зайвою, їм незвичною, суворістю розлучень‚ а з іншої — щоб дати можливість безперешкодно впливати культурі на пом’якшення шлюборозлучної сваволі. Треба думати, однак, що широта розлучень, відповідно до цього закону Мойсея, була досить велика, тому що, серед кращих представників іудейського народу, ми бачимо прагнення надати якнайбільше міцності шлюбному союзу. Так, після повернення євреїв з полону вавілонського, завдяки старанню єврейських книгарів, уведена була постанова, за якою чоловік, що відпустив дружину, зобов'язаний був видати їй визначену суму грошей, і ця вимога дружини забезпечувалася загальною іпотекою на майні чоловіка580. Так останній єврейський пророк Малахія в наступних виразах протестує проти легковажних розлучень: «ви змушуєте обливати сльозами жертовник Господа з голосіннями і криком, так що Він уже не закликає більше на приношення і не приймає умилостивної пожертви з рук ваших. Ви скажете: за що? За те, що Господь був свідком між тобою і дружиною юності твоєї, проти якої ти поступив віроломно, тим часом як вона подруга твоя і законна дружина твоя... Отже, бережіть дух ваш, і ніхто не поступай віроломно проти дружини юності своєї. Якщо ти ненавидиш її, відпусти, говорить Господь Бог Ізраїлів‚ образа покриє одяг його, говорить Господь‚ тому спостерігайте за духом вашим і не поступайте віроломно»581.
Питанню про розлучення судилося було ще надовго займати єврейських книжників. Він був перенесений на чисто практичний грунт — тлумачення тексту Мойсеєвого закону. Згадані вище слова Мойсея у Второзаконні поділили тлумачів на дві школи. Представником однієї був Шаммаї (жив трохи раніше Різдва Христового), що відстоював можливу міцність шлюбного союзу, допускаючи відкидання дружини лише у випадку здійснення нею чого небудь дійсно ганебного. Представником другої був Гіллель, що обстоював за можливе легкість розлучення і, що тлумачив закон Мойсея в розумінні допустимості відхилення дружини за найлегші недоліки чи провини її, наприклад, за погане приготування їжі і цим наочно демонструє правове становище заміжньої єврейської жінки582.
Таким чином питання про розлучення, до часу проповіді Христа, було питанням пекучим і тому немає нічого дивного, що воно було представлене Йому на вирішення книжниками. Звернемося до погляду і вчення Христа.
В оповідях трьох євангелістів, що передають нам вчення Христа Спасителя про розлучення, зустрічається суперечність, а саме: між євангелістом Матфеєм, з одного боку, і Марком з іншого. Ця суперечність ставила у велике утруднення батьків церкви ще на початку християнської ери. Вона ж внесла ворожнечу й у навчання східної і західної церкви про розлучення, — вчення, що розвинулося у цілу схему приводів до розлучення в першій і таке, що потягло за собою повну нерозривність шлюбу в другій. Тому справа безсумнівної важливості вдивитися в оповідь євангелістів з нашого питання і визначити, де й у чому між ними розбіжність.
Найповніше викладене вчення Христа про розлучення у євангеліста Матфея. Він два рази наводить слова Спасителя про цей предмет: раз у Нагірній проповіді (V, 31, 32), а іншим разом у відповіді Христа на питання фарисеїв — чи дозволено відпускати дружину за всяку провину (XIX. 3—12). Обидва рази, згідно з цим євангелістом, Христос учив так: розлучення абсолютно забороняється, крім випадку провини перелюбства з боку дружини583.
Апостол Марко, наводячи бесіду Христа з фарисеями з такими ж подробицями, як і апостол Матфей (X. 2—12), передає диспозитивну, так би мовити, частину вчення Спасителя про розлучення у наступній формулі: „хто дружину відпустить свою‚ та й одружиться за іншою, той чинить перелюб із нею. І коли дружина покине свого чоловіка‚ і вийде заміж за іншого, то чинить перелюб вона” (X, 11, 12).
У євангеліста Луки є всього один вірш про розлучення (XVI, 18), як би випадково кинутий між двох притч: про несправедливого управителя і про багатого Лазаря, — вірш, за змістом своїм цілком тотожний змісту оповіді Марка, тобто абсолютно заперечуючий розлучення584.
Отже, у двох останніх євангелістів розлучення забороняється цілком, а в першого не цілком: перелюбство дружини є приводом до розлучення‚ але, правда, що тільки цей єдиний привід відомий і першому євангелісту. Ця суперечність може бути пояснена (усуваючи сумнів у дійсності якого-небудь з Євангелій) одним із двох способів: чи неточним викладом мови Спасителя, внаслідок усної передачі її, чи ж дійсною подвійністю самого вчення Христа безсумнівно існувала в самому принципі, чи ж тільки удаваною.
Перше припущення навряд чи може мати місце за наступних міркувань. Хоча мова Спасителя‚ як і інших єврейських рабинів, була тільки усною і хоча вона спочатку, до написання Євангелій передавалася першим християнам і жила серед них теж тільки у вигляді усного переказу, але у вірності передачі її не можна сумніватися. На цей предмет не простягалися сумніви навіть негативної критики Євангелій585.
От цікаві думки Ренана з приводу точного збереження усних переказів у ті часи взагалі і переказу про Христа і його вчення зокрема: «тисячу разів зауважували, - говорить він, що сила пам’яті обернено пропорційна звичці писати. Ми ледь можемо уявити собі, наскільки усне переказування трималося у пам’яті в ті епохи, коли люди не покладалися на замітки, що діставалися від кого-небудь, або на листки, що були у них самих. Пам’ять людська заміняла тоді книгу: вона давала можливість відтворити навіть ті розмови, при яких не був присутній оповідач. Маса осіб, що ніколи не бачили Ісуса, знала Його майже так само добре, як його безпосередні учні. Життя Ісуса, хоча і писане, служило їжею для його церкви‚ його правила постійно повторювалися: частини істотно символічного характеру з його життєпису відтворювалися у вигляді маленьких оповідань, деяким чином стереотипних і відомих напам’ять... Сентенції моральні, що складали найважливішу частину вчення Христового, було ще легше зберігати в пам’яті. Їх повторювали собі напам’ять старанно. «Опівночі я пробуджуюся завжди сам собою», змушує разповідати Петра одне евіонітське писання, складене близько 135 року, «і сон не повертається до мене більше. Це — наслідок складеної мною звички повторювати напам’ять почуті мною слова мого Господа для того, щоб правильніше зберегти їх у пам’яті»586.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72
