Для деяких операцій звичаї та практику кодифіковано працівниками професійних органів. Зокрема, Палата міжнародної торгівлі виробила єдині правила та практику документарного акредитиву й положення про касові надходження. Також можна назвати Правила клірингових палат, які використовує Банк Франції при встановленні своїх відносин з банками, що звертаються до нього з проханням про рефінансування. В такому разі центробанк використовує техніку типових контрактів, умови яких встановлені за згодою із професіоналами. Французька асоціація банків розробила Декларацію про основні банківські послуги.[182]
В Україні банківських правил та звичаїв на рівні прийнятих стандартів немає. Тобто кожний банк сам для себе вирішує процедурні питання обслуговування клієнтів (наприклад, обслуговування VIP–клієнтів). Певною мірою це питання обговорювалося в Асоціації українських банків, хоч поки що немає реальних підстав для закріплення зазначених процедур на рівні стандартів.[183]
Підсумовуючи, можна дати таке визначення джерел банківського права – це система його зовнішніх форм, що регулюють суспільні відносини в сфері створення та функціонування банківської системи України, здійснення банківських операцій, а також організації та здійснення регулювання Національним банком, органами державної влади та банківськими об’єднаннями.
Розділ 2. Банківська система України як складова фінансової системи держави: поняття, структура, функції
2.1 Становлення банківської системи України у ХУІІІ–ХХ сторіччі
Будь-яке соціальне, економічне або правове утворення не можна якісно охарактеризувати, якщо не брати до уваги його розвиток в історичному розрізі. Тому абсолютно логічним є використання історичного методу дослідження і при розгляді такого питання як формування та функціонування банківської системи країни. Вона являє собою складний та багатофункціональний за своєю природою організм, що постійно перебуває в динамічному розвитку. Враховуючи те, що гроші є одним з основних інструментів банківської діяльності, і в той же час являють собою один з найстаріших об’єктів, відомих історії державного утворення, зрозуміло, чому їх поняття, форми існування, правові режими впливають на появу та розвиток кредитних установ, до яких відносяться і банки, не залежно від їх організаційно-правових форм та спеціалізації.[184]
На відміну від європейських країн, в Україні, яка у ХУІІ ст. входила до складу Російської імперії (за виключенням західних земель, які були частиною Австро-Угорщини), виникнення й розвиток банківської справи пов’язують з другою половиною ХІХ століття. Можна називати декілька причин такого стану, однак найбільш вагомою з них, певно, буде відсутність на протязі тривалого періоду капіталістичних засад функціонування промисловості на території Російської імперії, яка характеризувалася до середини ХІХ століття як феодальна держава. Поява банківських установ та банкірських будинків зв’язані зі зростаючими відтворювальними процесами виробництва за рахунок початкового накопичення капіталу, торгівлі, а в Росії – системи винних відкупів. Фінансова політика, що проводилась урядом із врахуванням зазначених особливостей, сприяла розвитку грошово-кредитних відносин, а звідси – і заснуванню спеціалізованих кредитно-фінансових установ. Вважається, що саме розвиток промисловості і торгівлі викликав поширення різного роду кредитних та асекураційних операцій, внаслідок чого, безпосередньо, і почали засновуватися банківські установи на приватному капіталі.[185]
Реформування кредитної системи в середині ХУІІІ ст. було пов’язане з переходом країни від феодалізму до капіталістичного господарства, яке вимагало обслуговування банківським капіталом. Державна форма власності на існуючі банки забезпечувала підтримку землевласника-кріпосника. Враховуючи територію Російської імперії, кількість кредитних установ абсолютно не задовольняла виникаючі потреби господарства. Називають декілька видів кредитних установ, що були казенними: підлягаючі зберіганню каси, накази суспільного піклування, державний позиковий банк, державний комерційний банк.[186] Отже, перехід від феодалізму до капіталізму породив необхідність реформування кредитної системи, і в першу чергу, створення центрального державного банку, або банку-банків, а згодом, при ліквідації кріпосництва, і банків органів місцевого самоврядування.
13 травня 1754 р. імператриця Єлизавета І підписала указ, який у Повному зібранні законів Російської імперії мав назву „Про заснування державного позикового банку, про порядок видачі із оного грошей та про покарання лихварів”.[187] Він містив цілу програму регулювання грошово-кредитних відносин. Кредитна діяльність Монетної канцелярії припинялась. Натомість, були засновані два державних банки – в Москві для дворянства та в Санки-Петербурзі – для купецтва. Банк для дворянства з початковим капіталом в 750 тис крб був заснований у 1754 р. У 1786 р. на базі Банку для дворянства був створений Державний позиковий банк. У 1802 р. до нього був приєднаний Допоміжний банк для дворянства, створений у 1797 р. [188] Слід також згадати перші емісійні банки, що засновувалися на території Російської імперії - асигнаційні банки або банки для обміну державних асигнацій – перші 2 емісійних банки Росії, створені у 1769 р. в Петербурзі та Москві. У 1786 р. шляхом їх злиття створений Державний асигнаційний банк.
Як інший вид кредитної установи можна навести підлягаючі зберіганню каси, що були відкриті у 1772 р. при Петербурзькому та Московському виховних будинках. Ці установи приймали вклади видавали позики під заставу різних цінностей, а згодом – поміщицьких маєтків й кріпосних душ. Прибуток повинен був йти на утримання дитячих установ. Аналізуючи їхню діяльність, можна зробити висновок, що держава таким чином вирішувала скоріш соціальні питання, ніж сприяла розвиткові кредитної системи.
Окреме місце в становленні кредитної системи Російської імперії відіграв Державний комерційний банк, що був заснований згідно маніфесту 1817 р. й розпочав свої операції 1 січня 1818 р. на базі реорганізованих облікових контор. До його функцій входили: облік векселів і надання підтоварних позик, прийом вкладів, перевідні операції. Особливість його кредитних операцій полягала в тому, що розмір позик визначався не кредитоспроможністю позичальника і наявністю у нього відповідного забезпечення, а належністю купця до тієї або іншої гільдії. Фактично, уряд був зацікавлений у використанні ресурсів банку для підкріплення коштів скарбниці та надання підтримки поміщикам. З цією метою велика частина внесків Державного комерційного банку передавалася в Державний позиковий банк. Фактично він перетворився в депозитний банк, основна функція якого полягала в мобілізації коштів для кредитування кріпосницької держави і поміщицького землеволодіння. Ліквідація казених банків, як відмічав пізніше П.П. Мігулін, принесла „значну і дійсну шкоду у всіх відношеннях”.[189]
Поступово були відкриті відділення банку на території України в Києві (1839 р.), Харкові, Рибінську, Полтаві, Єкатеринбурзі. Слід також зауважити, що операції комерційного банку, які реально сприяли розвитку товарообігу і промисловості, помітно скорочувалися. Кредитна система зіткалася з ситуацією, за якої найбільшим боржником державних кредитних установ виступала сама скарбниця. До 1810 р. заборгованість скарбниці позиковому банку та опікунським радам визначалася в 86 млр крб. На початок кредитної реформи за скарбницею нагромадився борг банкам у розмірі 500 млн крб.[190]
Як визначають фахівці, істотною особливістю економічної політики царизму у ХУІІІ – на початку ХІХ ст. було державне втручання в економіку, що виявлялося, зокрема, у фінансуванні господарства як з коштів казначейства, так й коштів Державного банку. Формою фінансування за рахунок ресурсів банку були так звані нестатутні позики, що надавалися всупереч статуту в секретному порядку. До них відносилися інвестиції банку в облігації та акції приватних підприємств.[191] Крім державних, в Російській імперії діяли й місцеві дворянські банки, що виникли ще в першій половині ХІХ ст., в тому числі і на території України та Прибалтики. Можна також згадати Земське кредитне товариство Царства Польського, що було засноване у 1825 р.
Однак банківській системі держави, що була майже не розвинена й представлена, фактично, декількома фінансово-кредитними установами, заснованими на державній формі власності, не вистачало можливостей (як на рівні правового регулювання, так відсутності капіталів) для реального розвитку та розміщення коштів у виробничу сферу. Банківська система Росії була підпорядкована інтересам бюджету, який постійно носив дефіцитний характер. Внаслідок цього використання емісійного права стало монополією казначейства, що, зазвичай, не сприяло стабільності національної валюти.
На підтвердження цього факту служить також й побудова фінансових органів та підпорядкування банківської системи країни уряду. Зокрема, з заснуванням у 1802 р. міністерств, управління фінансами було доручено Міністерству фінансів. При цьому Міністерство фінансів не лише завідувало доходами й видатками та справами державного кредиту, але на нього також були покладені збори, що прямо відносяться до галузі внутрішньої політики (з торгівлі, промисловості, приватного кредиту тощо). Як зазначав професор С.І. Іловайський, у відомстві Міністерства фінансів під наглядом Ради Державних кредитних Установлень перебували також державні кредитні установлення, а саме: Комісія погашення боргів, Державний банк, Ощадні касі, Державний дворянський земельний банк, Селянський поземельний банк, Збережна каса і Позикові каси. Рада Державних Кредитних Установлень складалася з Голови Державної Ради, Міністра Фінансів, Державного Контролера, шести членів з виборів від дворянства й шести членів з виборів від купецтва. Міністру фінансів була підвідомчою також Експедиція Заготовлення Державних Паперів.[192]
При проведенні аналізу діяльності держави в банківській сфері не можна не згадати реформаційну діяльність М.М. Сперанського. Серед основних його праць, що відіграли значну роль у проведенні реформування фінансової системи держави (в тому числі й банківської) слід назвати “Вступ до укладення державних законів (План загального державного перетворення)” 1809 р., “План фінансів” на 1810 рік.; пізніше – “Записка про монетний обіг”. Ці роботи, і в першу чергу, „План фінансів” були базою для проведення значних реформ в сфері грошового обігу, кредиту й бюджету. Так, “Планом фінансів” передбачалося введення срібного монометалізму в Росії; срібний рубль проголошувався єдиною монетною одиницею. Це було закріплено маніфестом 1810 р. Сперанський М.М. визначав в своїй роботі, що „побудова постійної монетної та кредитної системи заключає в себе три головних предмети: 1) сплату кредиту попереднього або погашення асигнацій; 2) встановлення кредиту нового, або заснування банку на сріблі; 3) введення кращої монетної системи.[193] Основні положення монетної системи, викладені М.М. Сперанським, діяли до кінця ХІХ ст., до реформи Вітте, коли Росія перейшла до золотого монометалізму.
З іншого боку, саме той факт, що уряд повністю контролював банківську сферу, сприяв залученню коштів від населення, яке мало високу ступінь довіри до керівництва держави. Не слід забувати, що йдеться про першу половину ХІХ ст., коли Росія перемогла у Вітчизняній війни над Наполеоном, і державність була значно зміцнена. Тому абсолютно логічно, що у другій чверті ХІХ ст. відбувся великий приток вкладів населення до кредитних установ, оскільки в очах населення стабільність кредитних установ й міцність держави ототожнювалися. Характерним для цього часу стала часткова заміна паперових грошей на вкладні свідоцтва (білети) кредитних установ, які завдяки державній гарантії вкладів розглядалися при розрахунках саме як різновид банкнот. Як писав в своєму дослідженні „Досвід теорії податків” у 1818 р. відомий діяч Н.І. Тургенєв „сторіччя кредиту настає для всієї Європи. Вдосконалення системи кредитної піде поряд із вдосконаленням політичного законодавства, в особливості із вдосконаленням системи представництва народного”.[194]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, 97
