До складу кредитної системи країни входили також кооперативні банки, міські громадські банки та кредитні спілки, міські станові банки, сільські громадські банки, спілки взаємного кредиту, позиково-ощадні та кредитні товариства, каси дрібного товариства, допоміжні ощадні каси, сирітські каси і т.п. Слід також враховувати, що іноземний капітал брав помітну участь у створенні ринку позичкових капіталів як шляхом інвестицій до статутних фондів вітчизняних акціонерних комерційних банків, так і шляхом відкриття відділень іноземних банків в Російській імперії (зокрема, французький Ліонський кредит й американський Нейшнел сіті бенк оф Нью-Йорк).
У країні був створений реально функціонуючий ринок позичкових капіталів, який діяв під наглядом Державного банку. Зрозуміло, що здійснення економічної програми боротьби більшовиків з існуючим ладом почалося з оволодіння Державним банком. Декрету про націоналізацію передувало захоплення петроградських банків, з тим щоб не дати можливості підприємцям вилучити гроші та цінності. Банки були захоплені вранці 14 грудня 1917 р. А вже 27 грудня 1917 р. ВЦВК прийняв Декрет “Про націоналізацію банків”. Відповідно до зазначеного Декрету банківська справа оголошувалася державною монополією, всі приватні акціонерні банки і банкірські контори об’єднувалися з Державним банком. На тому ж засіданні була прийнята постанова ВЦВК “Про ревізії стальних ящиків у банках”, згідно з якою всі гроші, що зберігалися в банківських стальних ящиках, підлягали внесенню на поточні рахунки клієнтів у Державному банку, а золото в монеті та злитках – конфіскації і передачі в загальнодержавний золотий фонд.[224]
Підсумком націоналізації кредитної системи стала конфіскація всіх банківських капіталів відповідно до Декрету РНК від 5 лютого 1918 р. “Про конфіскацію акціонерних капіталів колишніх приватних банків”. Згідно зазначеного акту основні, резервні і спеціальні капітали банків були передані на основах повної конфіскації Народному банку Російської республіки. Всі банківські акції були анульовані. Єдиним виключенням з кредитно-фінансових установ, які не підлягали націоналізації, залишалися установи кредитної кооперації. Відповідно до постанови Рад наркому від 2 грудня 1918 р. були ліквідовані всі іноземні комерційні банки на території Республіки. Постановою Наркомфіну від 2 грудня 1918 р. скасовувалися міські громадські банки, декретом РНК від 24 грудня 1918 р. ліквідувалися приватні земельні банки. Декретом Раднаркому від 17 травня 1919 р. були ліквідовані міські та губернські кредитні спілки.
Отже, кредитна система країни, заснована на приватному капіталі, була ліквідована шляхом примусової націоналізації. В той же час процесуального оформлення такі дії більшовицького уряду отримали лише після 14 грудня 1918 р., коли Наркомфін РРФСР затвердив інструкцію про порядок націоналізації приватних банків. Фактично націоналізація приватних банків не була завершена і до серпня 1921 р. В той же час на в січні 1920 р. Народний банк РРФСР був скасований, а його операції (в першу чергу, грошова емісія, розподіл грошових знаків, міжнародні розрахунки, кредитування промислової кооперації, прийом внесків і стягнення боргів, прийнятих на баланс Народного банку) перейшли до спеціально організованого Центрального бюджетно-розрахункового управління Наркомфіну.
В Україні стан був значно складніший, оскільки на протязі 1917 – 1918 рр. владу впроваджувала спочатку Центральна Рада, пізніше – Гетьман П.Скоропадський, Директорія. З 1919 р. влада постійно переходила від більшовиків до УНР, ЗУНР, німецьких військ тощо і лише з 1921 р. більшовики повністю підпорядкували східну та центральну Україну.
Слід зауважити, що в ці роки фінанси країни (в тому числі і сама кредитна система) хоча і не підтримувалися в необхідному порядку, однак і не підпали під розграбування або примусову націоналізацію. Кожний уряд, що приходив до влади, намагався здійснювати цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової та кредитно-банківської системи. Так, в Четвертому універсалі Української Центральної Ради закріплювалося встановлення державно-народного контролю „над усіма банками, які кредитами, позиками нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позикова поміч банків має даватися головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не на спекуляцію та різні банкові експлуатації і визиск”.[225]
У грудні 1917 р. Київську контору Державного банку перетворено на Український Державний банк, а 6 січня 1918 р. були випущені в обіг Державні кредитові білети УНР на загальну суму 5,5 млн крб. 1 березня 1918 р. Центральною Радою був прийнятий закон про впровадження власної валюти – гривні. В травні цього ж року проведено ряд заходів по випуску вітчизняних платіжних засобів та підписанню угод з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах. Введена в обіг національна валюта, не дивлячись на економічний спад та постійні військові дії, певний час залишалася достатньо міцною завдяки забезпеченню природними багатствами України, в першу чергу, цукром. Відповідно до положень Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) до компетенції Всенародних Зборів, що були верховним органом влади, було віднесено встановлення одиниці міри, ваги і монети УНР (ст. 49). Національний Союз повинен приймати щорічний бюджет і наділявся правами оподатковувати своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування, та робити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного Союзу (ст. 74).[226]
Під керівництвом міністра фінансів А. Ржепецького був створений державний бюджет. На початок серпня 1918 р. Радою Міністрів було ухвалено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний Земельний банк, який підпорядковувався Міністерству фінансів і був заснований на базі трьох російських банків. Для вирішення земельного питання і зняття кризового стану у селян та землевласників в межах проведення земельної реформи всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою з допомогою Державного Земельного банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одни руки.[227]
Водночас Декретом РНК України від 14 лютого 1919 р. було встановлено, що акціонерні капітали бувших приватних банків переходять до Народного (Державного) банку на підставах повної конфіскації. Власники банківських акцій, що не представили їх до відділень НБ або не повідомили їх реєстрового списку в двотижневий термін з дня опублікування цього Декрету, караються конфіскацією всього майна.[228] У травні 1921 р. в обіг були випущені нові грошові знаки зразка 1921 р., за підробку яких винні каралися за законами військового часу.[229]
7 жовтня 1921 р. на підставі декрету ВЦВК був утворений Державний банк. У положенні про Державний банк вказувалося, що останній організовується “з метою сприяння кредитом та іншими банківськими операціями розвитку промисловості, сільського господарства і товарообігу, а також з метою концентрації грошових оборотів і проведення інших заходів, спрямованих на встановлення правильного грошового обігу”. Держбанку дозволялося відкривати кредити різним галузям господарства “при умові їх забезпеченості та економічній доцільності”. Держбанк був створений як госпрозрахункова організація. Кошти його складалися із основного і залучених капіталів. У перші місяці роботи 90 % його ресурсів складали кошти, передані Наркомфіном, і біля 10% – залучені кошти державних, кооперативних і приватних організацій.[230] Відразу після утворення Держбанку в Москві, Києві та інших великих містах почали створюватися його контори, а потім і відділення. Постановою РНК встановлювалося, що всі державні установи та підприємства повинні тримати свої поточні рахунки в установах Держбанку. Винні особи підлягали судовій відповідальності.[231] У Харкові були засновані Всеукраїнська контора Державного банку в жовтні 1921 р., Всеукраїнський кооперативний банк – в липні 1922 р., Всеукраїнська контора торгово-промислового банку – в січні 1923 р. У Києві були відкриті їхні філії.
А з 1922 р. Державний банк втілив в своїй діяльності такі функцій, притаманні центральному банку держави, як емісія й державне регулювання грошового обігу та кредиту. Крім того, відповідно до Декрету РНК від 18 листопада 1921 р. “Про операції з іноземною валютою і дорогоцінними металами” на Державний банк було покладено здійснення валютної монополії. Виняткове право Держбанку на здійснення операцій з валютою і валютними цінностями було закріплене декретом РНК від 4 квітня 1922 р. Хоча в той же час згідно Декрету РНК “Про обмін золота, срібла, платини, дорогоцінного каміння та іноземної валюти” від 25 квітня 1922 р. було скасовано обов’язкову здачу державі зазначених предметів, що маються у населення; допускалося вільне розпорядження виробами з дорогоцінного каміння та металів. За Держбанком залишалося монопольне право на придбання і продаж золотої, срібної і платинової монети та іноземної валюти. Хоча з початку 1923 р. було заборонено (за виключенням тих державних органів, яким це надано спеціальною постановою уряду) здійснювати покупку в будь-кого і продаж будь-кому іноземної валюти та благородних металів.[232]
Для розвитку безготівкових розрахунків між державними установами та підприємствами, що використовували бюджетні асигнування, при Правлінні Держбанку, а пізніше й при окремих його установах, були організовані відділи взаємних розрахунків, які внаслідок виконання своїх функцій ліквідувалися наприкінці 1925 р.
У квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М.К. Владимирова. В.І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г.Я. Сокольникова, разом з яким М.К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети – червонці. [233] У лютому-березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г.І. Петровський із гордістю зазначав: “Наш червонець не лише всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською й американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чикаго, Нью-Йорка і Лондона”.[234]
В Україні за їх підробку винні притягувалися до відповідальності за ст. 85 Кримінального кодексу УРСР (“Підробка грошових знаків і державних цінних паперів, марок та інших знаків державної оплати”). Якщо така підробка здійснювалася за попередньою згодою декількох осіб і у вигляді промислу, вона каралася вищою мірою покарання з пониженням, при пом’якшуючих обставинах – позбавленням волі до трьох років з конфіскацією.[235] З 1927 р. із введенням в дію нового Кримінального кодексу УРСР за підробку або збут у вигляді промислу підробленої металевої монети, державних казначейських білетів, білетів Державного банку та державних цінних паперів; підробку або збут у вигляді промислу підробленої іноземної валюти встановлювалася вища міра соціального захисту – розстріл, з конфіскацією майна (ст. 5622).[236]
З початку розбудови радянської влади були започатковані і ощадні установи. Нормативного закріплення вони отримали у 1922 р., коли відповідно до Положення, затвердженого Постановою РНК РРФСР від 26.12.1922 р., були засновані державні ощадні каси.[237] З 1925 р. вони були реорганізовані в державні трудові ощадні каси, й проіснували під такою назвою до кінця 80-х років.[238] Метою їх заснування стало надання можливості населенню зберігати та накопичувати грошові заощадження та вільні кошти із нарощуванням відсотків. Уряд СРСР приймав на себе повну відповідальність за цілісність коштів, що ввіряються ощадкасам.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, 97
