Відповідно до ст. 53 Закону Республіки Молдова Національний банк РМ має право видавати нормативні акти, здійснювати перевірки фінансових установ, перевіряти бухгалтерські регістри, рахунки та інші документи і здійснювати будь-які інші дії.[349] Причому в п. 2 ст. 2 даного закону зазначено, що Національний банк має право додатково розповсюдити положення закону щодо банків та фінансових установ, що не є банками. Функції здійснюються як через центральний апарат НБРМ, так і через систему його філій.
Аналогічні норми можна знайти і в законодавстві інших країн СНД. Наприклад, банківське законодавство Республіки Бєларусь наділило Національний банк правом видавати відповідні правила, інструкції, положення, інші нормативні документи, обов’язкові для виконання республіканськими та місцевими органами управління, всіма юридичними та фізичними особами, що діють на території Республіки Бєларусь. НБРБ має право видавати нормативні правові акти разом з урядом РБ або за його дорученням – з республіканськими органами управління.[350] Хоча аналіз правового статусу Національного банку РБ тягне за собою проблеми у визначенні його статусу як незалежного від інших органів державної влади та управління, і, відповідно, коригується модель побудови контактів між центральним банком та банківськими установами (шляхом приєднання в конкретних випадках органів державної влади).
Що стосується розвинених країн світу, то ситуація варіюється залежно від національних особливостей побудови кредитної системи країни, в першу чергу, та системи державного регулювання кредитними установами тощо. Достатньо характерними для прикладу побудови контактів через ланку кредитних інститутів є США та Великобританія. Зокрема в Сполучених Штатах, кредитна система яких вважається найбільш розвиненою, насиченою та універсальною, контроль за діяльністю банківських установ здійснюється декількома контролюючими органами, зокрема Федеральною Резервною Системою, Контролером грошового обігу тощо. Причому діяльність контролюючих органів за практикою, що історично склалася, часто співпадає за напрямками та інструментами.[351] Враховуючи специфіку законодавства США, банк, який отримав ліцензію від уряду штату, може вирішувати самостійно, чи потрібно йому вступати до членів ФРС. Оскільки законодавство коливається від штату до штату, кредитні інститути США фактично поставлені в різні умови. Наслідком такої ситуації стало застосування ФРС переважно методів ринкового регулювання банківської системи, а не адміністративного впливу, як це характерно для країн з унітарним державним устроєм та незалежним центральним банком.
У Великобританії Банк Англії налагодив співпрацю з банківською системою через групу спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, зокрема через дисконтні будинки. Така тенденція обумовлена історичним розвитком країни, є достатньо нетиповою для інших країн, однак виправданою для самої Англії (якщо рахувати в якості показника стабільність національної валюти та банківської системи країни). Не дивлячись на поступовий процес універсалізації банківських установ, який характерний не тільки для Англії, а й для банківських систем у планетарному масштабі, визначена лише обмежена кількість банківських установ (дисконтних домів), що мають право рефінансуватися в Банку Англії.[352] Крім того, лише такі дисконтні дома мають право та зобов’язані приймати на себе казначейські векселі від Банку Англії, що вигідною операцією, оскільки характеризується постійністю та надійністю доходів.
У свою чергу, Банк Канади діє як фінансовий агент федерального уряду. Він продає з аукціону нові короткострокові казначейські векселі кожний четвер групі уповноважених банків та інвестиційних ділерів (первинне розміщення) шляхом закритих тендерів. Векселі з наступаючим строком платежу викуповуються за номінальною вартістю у держателя Банком Канади. Щотижневий аукціон короткострокових казначейських векселів визначає банківську облікову ставку (процентну ставку, яку Банк Канади встановлює уповноваженим банкам і ряду ділерських фірм на фонди, які вони позичають у Банку Канади). Вона встановлюється на 0,25% вище, ніж середній дохід від продажу за кожний тиждень 91-денних казначейських векселів. Завдяки цьому процесу банківська облікова ставка тісно пов’язана із короткостроковими процентними ставками і може розглядатися як головний індикатор тенденції процентних ставок в економіці.[353]
Якщо порівнювати це з практикою, що склалася в більшості країн, то можна зауважити як переваги, так і недоліки зазначеної системи контактів. Зокрема, центральний банк, працюючи з обмеженою кількістю учасників, має можливість більш оперативно та швидко використовувати інструменти регулювання. З іншого боку, банківські установи позбавлені прямого виходу на міжбанківський кредитний ринок, а повинні користуватися послугами посередників, що, природно, призводить до збільшення процентної ставки.
Для України ні перший, ні другий варіанти не можуть розглядатися як абсолютно позитивні з позицій вирішення завдань, що стоять перед центральним банком – забезпечення стабільності національної грошової одиниці та підтримання стабільності національної банківської системи з метою захисту інтересів її клієнтів (останнє випливає з цілей здійснення банківського нагляду). В сучасних умовах вітчизняна банківська система не може собі дозволити зростання процентних ставок за кредитним капіталом (НБУ, проводячи грошово-кредитну політику, закріпив одним з пріоритетних напрямів зниження облікової ставки – з 28 % до 7% з жовтня 2002 р.). З іншого боку, не можна уявити сьогодні конкретні кредитно-фінансові установи, які могли б взяти на себе функції по банківському регулюванню та банківському нагляду, і навряд чи такі установи з’являться найближчим часом. У контексті зазначеного слід відмітити, що значною проблемою сучасної економічної політики є пошук співвідношення між підтримкою монетарної рівноваги і політикою зростання, шляхів не інфляційного фінансування структурних зрушень. [354]
Скажімо, за своїми функціональними можливостями та напрямками діяльності більш вдалим для нашої країни є приклад Федерального банку Німеччини або центрального банку Іспанії (хоча організація діяльності центробанків Франції, Італії та Швейцарії також являє собою певну сукупність елементів, які доцільно було б використати в організації вітчизняної банківської справи).
В останні роки законодавець підтримує, в цілому, позицію, зайняту Національним банком України щодо встановлення рамок своєї компетенції в сфері діяльності кредитно-фінансових установ. Зокрема, відповідно до Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” до органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, віднесені Національний банк України (щодо ринку банківських послуг); Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів); спеціально уповноважений орган виконавчої влади (щодо інших ринків фінансових послуг).[355] Таким чином, не забезпечене намагання винести регулювання нагляду за діяльністю банківських установ з-під компетенції центрального банку шляхом створення додаткового державного органу виконавчої влади.
Вищезгаданий закон (ст. 20) також визначає форми державного регулювання ринків фінансових послуг, до яких відносить: 1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 2) нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ; 3) нагляд за діяльністю фінансових установ; 4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу; 5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
При аналізі норм законів України „Про Національний банк України” та „Про банки і банківську діяльність” можна впевнитися, що зазначені положення повністю відображені в змісті зазначених нормативно-правових актів і відповідно включаються до компетенції центрального банку держави як органу, що здійснює державне регулювання та банківський нагляд за діяльністю банківських установ. Щодо останнього акту, то завдяки прийнятій новій редакції банківська система отримала перспективи розвитку, перш за все шляхом об`єднання банківського капіталу, оскільки практично неможливо розвивати технологічні види послуг поодинці. Кредитування, якого вимагають великі підприємства, також більш доцільно здійснювати шляхом надання консорціумних кредитів або кредитів, що надаватимуться банківськими групами (в тому числі банківськими об’єднаннями, правовий статус яких визначений законом).
У ринкових умовах банківська система є основним елементом виявлення, забезпечення та формування соціальних потреб суспільства в країні. Банківська система включає в себе поняття самоуправління та саморегулювання (причому як по відношенню до системи в цілому, так і по відношенню до окремих її елементів). Однак вільне функціонування цивілізованого ринку (чого Україна так прагне досягти) завжди засноване на правилах, а в ряді випадків і на заборонах, які встановлюються законодавством за допомогою податкової, кредитної, інвестиційної політики тощо. Як зазначає А.С. Катрич, досвід зарубіжних країн з розвиненою ринковою економікою доводить, що лише цивілізований ринок спроможний до саморегулювання, а тим більше до самоуправління. Однак цивілізовані ринкові відносини складаються не зразу, а під впливом управлінських заходів ззовні, тобто з боку державних органів.[356]
Центральний банк, здійснюючи банківське регулювання та банківський нагляд, не наділений компетенцією втручатися в оперативну діяльністю банківських установ, які є самостійними суб’єктами підприємницької діяльності. Банки, в свою чергу, в умовах конкуренції, яка іманентно притаманна суспільству з ринковою економікою, вимушені постійно займатися пошуками сфер життєдіяльності суспільства, які вимагають фінансових коштів. Недаремно на сьогоднішній день при наявності трьох базових операцій (вклади, кредити, розрахунки), на яких і побудована вся банківська діяльність в цілому, банки надають понад 200 видів послуг. Тобто, банк може виступати і об’єктом самоуправління, і суб’єктом саморегулювання.
В якості прикладу поєднання заходів державного регулювання та самоуправління банків можна навести таку банківську операцію, як кредитування. З одного боку, НБУ встановлює правила гри, визначаючи облікову ставку, розміри резервів, оцінку кредитних ризиків тощо, з іншого боку, тільки сам комерційний банк буде вирішувати, які програми він кредитуватиме, за яких обставин і які умови будуть встановлені в кредитній угоді.
Поряд із окремими банками, що діють на ринку позичкових капіталів, чинне законодавство України встановлює правові підстави для створення банківських об’єднань. Приймаючи відповідні норми, автори законопроекту „Про банки і банківську діяльність” ставили на меті за рахунок створених банківських об’єднань вирішити проблему докапіталізації банківських установ, що є однією з найбільш гострих в останні роки.
Згідно із законодавством банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Крім того, банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України. Однією з умов створення банківського об'єднання є отримання попередньої згоди НБУ. Державна реєстрація об'єднання проводиться також центральним банком шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишено право самостійного вибору об’єднання, до складу якого він готовий (або за певних умов вимушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до одного банківського об'єднання. Враховуючи принцип добровільності у створенні банківського об’єднання, так само вирішується і питання виходу з останнього.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, 97
