Сукупність форм управлінської діяльності, що використовується – це своєрідне системне утворення, компоненти якого тісно взаємодіють один з одним, проте не є взаємозамінюваними. Форми управлінської діяльності являють собою зовнішні, постійно і типізовано фіксовані вираження (прояви) практичної активності державних органів по формуванню та реалізації управлінських цілей і функцій та забезпеченню їх життєдіяльності.[375] Застосування суб’єктом управління тієї чи іншої форми здебільшого визначається його компетенцією, характеристикою об’єкта управління, управлінською метою, прагненням отримати кінцевий результат тощо.
Адміністративно-державне управління розглядається як здійснення державної політики через систему адміністративних установ, коли відповідальність за виконання державних рішень спускається зверху донизу. Державне адміністрування – це діяльність професійних державних службовців по здійсненню суспільної політики.[376] Виділяють шість основних напрямів діяльності державного адміністрування: виконання рішень, обслуговування, регулювання, ліцензування, збір інформації та комунальне господарство.[377]
За значенням наслідків, які виникають в результаті використання форм управлінської діяльності, виділяють: 1) правові форми державного управління; 2) організаційні (неправові) форми державного управління. Правова, за допомогою якої фіксуються управлінські рішення і дії, що мають юридичний зміст (встановлення і застосування правових норм). До правових форм управління в НБУ відносяться форми, використання яких спричиняє настання юридично вагомих наслідків, серед яких дії щодо прийняття: 1) актів управління: інструкцій, наказів, розпоряджень, листів тощо; 2) документів управлінського характеру: планів, регламентів, положень, інших аналогічних документів, що набирають чинність лише в результаті їх затвердження актами управління (наприклад, постановами Правління НБУ). Без затвердження вони не мають юридичної сили; однак після затвердження вони в переважній більшості являють собою змістовну частину нормативних актів управління; 3) документи, які є інструментом зв’язків типу „об’єкт – суб’єкт” і мають інформаційний характер: статистичні звіти, пропозиції, узагальнення, рекомендації, довідки тощо; 4) документів, які є засобом реєстрації, обліку і контролю за виконанням актів управління та здійснення функцій управління: реєстри, акти перевірок та ревізій, схеми, графіки тощо.[378]
Організаційні (неправові) форми – такі, що не мають безпосереднього юридичного значення. Такі форми або передують правовим (проведення перевірок, за результатами яких видається юридичний акт), або настають за ними (наради з приводу реалізації юридичного акту). Організаційні заходи дають можливість переконувати тих, хто повинен брати участь у здійсненні законів, планів, постанов, у важливості і необхідності розпоряджень, що містяться у них.[379]
На центральний банк будь-якої держави покладено забезпечення стабільності національної валюти. Таке забезпечення може здійснюватися лише при дотриманні декількох базових вимог, серед яких одна з головних – стабільне функціонування банківської системи. При цьому слід розуміти, що проблема стабільності, надійності, рівноваги банківської системи переростає національні кордони. Якщо центральний банк держави є незалежним, він є її єдиним емісійним центром. А питання емісії –завжди болюче для країн, що будують ринкову економіку. Значне інфляційне збільшення грошової маси в обігу на протязі незначного строку може сприяти стимулюванню зниження рівня відсоткових ставок, а також викликати зростання виробництва, збільшення зайнятості населення, підвищення рівня життя. Але все це – на дуже незначний період часу. А потім – неминуча інфляція, яка буде доповнюватися підвищенням цін, зростанням безробіття, підвищенням рівня відсоткових ставок, стагнацією виробництва.
Виважену і обережну політику, зорієнтовану на стабільну перспективу, може проводити лише незалежний центральний банк. Це залежить і від політичних факторів, зокрема від характеру політичних інтересів владних структур у монетарній політиці. Сьогодні політики і чиновники зацікавлені отримати від монетарної політики позитивний ефект якомога скоріше, тобто зацікавлені у зростанні грошової маси, в інтервенційній грошовій політиці за короткий проміжок часу, навіть якщо це призведе в майбутньому до інфляції. І тому країна, де центральний банк підпадає під серйозний вплив політиків, тобто втрачає незалежність, може гарантовано очікувати інфляцію. Стабілізація не може дозволити собі бути слабкою. Як зазначав німецький економіст, автор класичної грошової реформи в Німеччині Ерхард, “м`які” засоби не створюють твердих валют”.[380]
Політичний вплив на центральний банк тягне за собою і економічний. В умовах перехідної економіки незалежний центральний банк більш потрібний ніж потім, коли буде побудована ринкова економіка, тому що потім він буде мати більше можливостей для маневрування, політичний тиск не буде таким жорстким і негативним за наслідками.[381]
Як свідчить аналіз законодавчих актів та організації діяльності банківських систем, центральні банки у більшості ринкових економік мають виконувати такі головні функції: а) втілювати монетарну політику; б) регулювати національну валюту і бути єдиним емісійним центром; в) захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними; г) діяти як фінансові консультанти уряду й парламенту; д) регулювати процентні ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної політики; е) здійснювати банківське регулювання та нагляд за банківською системою і процесом клірингу.[382]
Професор Л.К. Воронова вважає, що всі функції національного банку можна об`єднати у дві групи: організаційні (організація й управління грошовим обігом) й захисту інтересів вкладників і кредиторів. У межах цих функцій НБУ і видає нормативно-правові акти. [383]
Аналізуючи правові засади діяльності центробанку України, слід відзначити, що процес становлення законодавства про Національний банк України та банківську систему розпочався з моменту прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України[384] та Закону Української РСР „Про економічну самостійність Української РСР”.[385] Було визнано, що банківська система України складається з Національного банку, Зовнішньоекономічного банку, комерційних банків та інших кредитних установ різних форм власності. На законодавчому рівні було проголошено, що Національний банк України є вищою кредитною та емісійною установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить у республіці єдину державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи в цілому, організує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.
Після прийняття вказаних законодавчих актів постало питання про створення власної банківської системи, що утворилася з прийняттям 20 березня 1991 р. Закону „Про банки і банківську діяльність”. Український республіканський банк Держбанку СРСР було оголошено власністю України і на його базі створено Національний банк України.[386] Саме з прийняттям цього закону пов’язують перший етап реформування банківської системи України. В Україні були закладені основи класичної дворівневої структури банківської системи, яка включає Національний банк України як головний банківський інститут, що є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою, та банківський сектор, представлений мережею комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольняти потреби населення країни і народне господарство в банківських послугах і створювати умови для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.
Відмовившись від комерційної банківської діяльності, Національний банк ставав відповідальним за проведення грошово-кредитної політики, емісію грошей, за визначення курсу грошової одиниці відносно валют інших країн, створення сприятливих умов для міжбанківських розрахунків, за регулювання діяльності комерційних банків, тобто їх реєстрацію, ліцензування і нагляд. Влітку 1991 р. НБУ видав ряд інструкцій, що закріплювали його верховенство над комерційними банками. В серпні того ж року було встановлено розмір мінімальних статутних фондів для комерційних банків, висунуто вимогу всім банкам, зареєстрованим колишнім Державним банком СРСР, перереєструватися в НБУ.[387]
Прийнятий у 1999 р. Закон України "Про Національний банк України" заклав нові підходи щодо організаційної структури та правового статусу органів управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним законом керівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ. Якщо згадати процес прийняття закону "Про Національний банк України", то серед проблем, пов'язаних з розглядом законопроекту в парламенті, було бажання уряду отримати можливість втручатися в проведення грошово-кредитної політики на принципах "погодження з Національним банком". Така можливість мала достатньо сумнівний характер, оскільки за Конституцією України Кабінет Міністрів України не наділений зазначеними повноваженнями. Саме на Національний банк України покладено завдання забезпечити стабільність національної грошової одиниці.
Коли політики мають вплив на центральний банк, який впроваджує монетарну політику, вони мають можливість здійснювати постійний політичний тиск і цим викликати інфляційні процеси. Це об'єктивний фактор, і пояснюється він тим, що однією з основних цілей, які ставлять перед собою політики, – можливість виграти наступні вибори. Тому, звичайно, в них немає часу зосереджуватися на довгострокових цілях, наприклад на забезпеченні стабільного рівня цін (це завдання розглядається як одне з базових для центробанку у національних законодавствах європейських країн). Звичайно, для політичних кіл більш актуальні проблеми безробіття або зниження високих процентних ставок. Навпаки, якщо орган, що здійснює монетарну політику, автономний, він має реальну можливість ставити перед собою довгострокові завдання і поступово їх вирішувати, сприяючи у такий спосіб стабільності національної валюти та стабільності цін.
На жаль, чинне вітчизняне законодавство в Раду Національного банку ввело саме політиків, які (як буде розкрито нижче) не несуть відповідальності за прийняття рішень у сфері грошово–кредитної політики.
У поняття автономії центрального банку включається цілий ряд показників. Зокрема можна зазначити, що автономія означає наділення центрального банку свободою дій, а також забороною переглядати чи скасовувати рішення керівних органів центрального банку будь-якими органами законодавчої або виконавчої влади, за винятком оскарження таких актів в судовому порядку. В той же час автономія центрального банку ні в якому разі не означає відсутності співробітництва між центральним банком, урядом і парламентом, а також іншими державними органами. Для здійснення врівноваженої економічної політики ці інститути повинні погоджувати між собою свої дії. Мова йде і про економічну політику, яку проводить уряд, і про прийняття та виконання бюджету, який розробляється урядом, а схвалюється парламентом. Сюди ж доцільно включати й основні засади грошово-кредитної політики, які розробляються Радою Національного банку і доводяться до відома Верховної Ради України. Співробітництво є одним з головних факторів взаємодії цих інститутів для стабільного економічного розвитку держави.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, 97
