Однак з часом, враховуючи зростаючі кризові явища в економіці, зниження ефективності централізованого механізму господарського управління, радянська банківська система ставала все менш спроможною виконувати свої функції. Вона втратила можливість оперативно здійснювати кредитно-розрахункове обслуговування, враховувати специфіку різних галузей народного господарства, стимулювати завдяки кредитному механізму відтворення виробництва. Реформа кредитної системи 1987- 1988 рр. була викликана необхідністю застосування нових економічних методів управління кредитною системою, підвищення ефективності використання кредитних ресурсів та концентрації їх на вирішення пріоритетних загальнодержавних програм та завдань, що забезпечуватимуть досягнення кінцевих високих фінансових результатів роботи народного господарства.
Початок реформи був закладений прийняттям постанови РМ СРСР № 821 від 17 червня 1987 р. „Про вдосконалення системи банків в країні та посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки”.[250] Одним із найважливіших завдань банків було визначено організацію та широке застосування найбільш економічних та прогресивних форм кредитування та розрахунків, які сприяють прискоренню платежів та оборотності обігових коштів в народному господарстві.
Була проведена реорганізація працюючих банків та утворені нові спеціалізовані державні банки, створена нова система банків, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності. Затверджено нову редакцію Статуту Державного банку СРСР, згідно якої центральний банк вважався підвідомчим уряду країни. В п. 12 Статуту зазначено, що „Державний банк СРСР є юридичною особою і діє на принципах повного господарського розрахунку та самофінансування”.[251]
Метою діяльності Зовнішторгбанку СРСР визначено забезпечення організації і проведення розрахунків за експортно-імпортними та неторговельними операціями, кредитне обслуговування зовнішньо-економічних зв’язків країни, здійснення операцій на міжнародних валютних і кредитних ринках тощо. Промбудбанк СРСР створювався для обслуговування промисловості, будівництва, транспорту та зв’язку, системи Держпостача СРСР; Агропромбанк СРСР – для обслуговування агропромислового комплексу країни; Жилсоцбанк СРСР – для обслуговування житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, підприємств культури, просвіти, науки тощо, а також кооперативів та осіб, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю.
У 1988 році внаслідок проведення реформи банківської системи трудові ощадні каси були реорганізовані в Банк трудових збережень та кредитування населення СРСР (Ощадбанк СРСР). На банк було покладено забезпечення організації ощадної справи в країні, безготівкових розрахунків й касового обслуговування населення, розповсюдження та погашення облігацій державних позик, кредитування споживчих потреб громадян. Збереження і своєчасність повернення вкладів населення в Ощадному банку гарантувалися Державним банком СРСР.
У 1989 р. державні спеціалізовані банки були переведені на повний господарський розрахунок та самофінансування.[252]
Найбільшого значення за наслідками в процесі економічних реформ мав Закон СРСР від 26 травня 1988 р. „Про кооперацію в СРСР”. Позитивним став той чинник, що більшість положень цього акту почали швидко реалізовуватися, заклавши початок становлення системи недержавних банків в СРСР та ліквідації монополії держави на банківську діяльність, яка існувала із 20-х років ХХ ст. Виникнення нового для країни типу банків, які працювали на комерційній основі, означало появу в країні досить важливого елементу ринкової економіки, який активно стимулював процес поглиблення економічної реформи, що, в свою чергу, сприяло подальшому розвиткові комерційних банків. За півтора роки в країні було зареєстровано більше тисячі комерційних банків. Нарешті був поновлений комерційний кредит.
Однак вже на початку 90-х років перед країною стояла необхідність реформування як існуючої системи державних спеціалізованих банків (а звідси – і реформування всієї банківської системи), так і створення спеціального банківського законодавства. Все це повинно було сприяти розвиткові товарно-грошових відносин, зміцненню національної валюти та проведенню єдиної грошово-кредитної політики. Україна, проголосивши курс на незалежність, отримала для вирішення ті проблеми, які залишилися перед банківською системою СРСР, а також встала перед проблемою формування власної незалежної, сильної та стабільної банківської системи. З 1991 р. почала формуватися банківська система України.
Формування саме банківського законодавства в Україні пов’язують з прийняттям 20 березня 1991 р. Закону Української РСР „Про банки і банківську діяльність”.[253] Його було розроблено на підставі Декларації про державний суверенітет України та Закону "Про економічну самостійність Української РСР" й означав ліквідацію державної монополії на банківську справу; ліквідацію, роздержавлення та акціонування спеціалізованих державних банків, що функціонували на території Української республіки, а також створення та розвиток комерційних банків. Паралельно ліквідовували централізовану систему вертикального підпорядкування всіх банківських установ центру (спочатку на рівні республіканської контори Державного банку СРСР, а в цілому – і Державного банку СРСР). В статті 1 зазначеного закону встановлювалося виняткове право України на створення власної банківської системи („Українська РСР самостійно організовує банківську систему”), а також визначалася дворівнева структура банківської системи у вигляді Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних видів і форм власності.
Закон „Про банки і банківську діяльність” був введений у дію постановою Верховної Ради УРСР і набрав чинності з 1 травня 1991 року[254]. Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку "Укрпромбудбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережею, обчислювальними центрами, всіма активами, пасивами, а також Українське республіканське управління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою йому мережею установ та організацій оголошувалися власністю України. На базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України.
На центральний банк держави покладався обов’язок розробити до 1 травня 1991 р. проект Статуту, визначити структуру і чисельність центрального апарату, підпорядкованої мережі установ, до 15 квітня 1991 р. разом із Радою Міністрів внести у Верховну Раду України пропозиції щодо розміру та джерел формування статутного фонду Національного банку України. До 1 листопада 1991 р. НБУ був зобов’язаний встановити порядок видачі ліцензій на здійснення операцій в іноземній валюті в Україні та за кордоном і переглянути всі видані ліцензії на здійснення цих операцій; провести перереєстрацію всіх розташованих на території республіки банків, їх філіалів та інших кредитних установ. В протилежному випадку зазначені кредитні установи вважалися такими, що не діють.
Прийняття цього закону започаткувало новий етап у розвитку банківської справи в країні. Кредитно-банківську систему поряд із положеннями загального законодавства було забезпечено спеціальним банківським законом, і це, безперечно, створило нові реальні можливості для розвитку банківського сектору – одного з найважливіших елементів ринкової економіки.[255]
Банківські установи поступово почали набувати нормативно-правову базу, яка закладала підстави для здійснення економічних реформ і в сфері банківської діяльності. І провідне місце в процесі реформування займав саме Національний банк як центральний банк держави, що має функції державного управління банківською діяльністю. Саме центробанк, в першу чергу, зіткнувся з необхідністю розробки нормативно-правових джерел у сфері створення та функціонування банківських установ, які започатковували свою діяльність в Україні.
2.2 Особливості становлення банківської системи України в умовах переходу до ринкової економіки
Виходячи з досвіду країн з більш розвиненою економікою, можна говорити про необхідність використання різноманітних способів та інструментів для функціонування окремих субсекторів фінансової системи (в тому числі банківського) задля здорової і стабільної економіки,[256] оскільки в межах здійснюваної державної політики саме фінансовий сектор повинен стати потужним фінансовим посередником і каталізатором економічного зростання. А це, в свою чергу, включає його до складу чинників, що відповідають за забезпечення державного суверенітету та реалізацію національних стратегічних інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках. Тим більше, що як вже зазначалося вище, країни з перехідною економікою мають достатньо капіталу, проте він залишається, як правило, пасивним.[257]
В останні роки міжнародні фінансові організації, зокрема МВФ, Група Світового банку, регіональні банки розвитку, допомагали долати фінансові кризи в Мексиці, Азії та інших регіонах, переходити до ринкової економіки в країнах з централізованим плануванням, полегшувати борговий тиск в найбідніших країнах.[258] Це відбувалося в умовах, коли світові ринки капіталу переживали процес трансформації, оскільки приватний капітал переміщується по всьому світові в безпрецедентних обсягах і в різноманітних формах. Причому певна його частина надходить у країни, що розвиваються, які раніше марно намагалися знайти до нього доступ. У той же час, як відмічають фахівці, все більш проблематичною стає спроможність міжнародних інститутів ефективно вирішувати глобальні проблеми та вміння проявляти гнучкість, все більше викликає запитань їх структура, пріоритети та принципові підходи. [259]
У квітні 1992 р. на прохання України МВФ та Світовий банк прийняли рішення про членство України в цих фінансових організаціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповідний Закон "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій". 3 вересня 1992 р. наша держава стала членом МВФ та МБРР. У своїй політиці та діяльності МВФ керується Статутом, відомим під назвою “Статті угоди про МВФ”.
Згідно із “Статтями угоди про МВФ” країна-член повинна надавати Фонду інформацію, яку він вважає необхідною для своєї діяльності. Із грудня 1992 р. Національний банк України надає Міжнародному валютному фонду зведені балансові звіти Національного та комерційних банків України, а також інформацію про валютні курси та процентні ставки, а з 1993 р. складається платіжний баланс України. Протягом всіх цих років тривають постійні відносини між Україною та міжнародними фінансовими організаціями. В той же час експерти відзначають, що взаємовідносини України з міжнародними фінансово-кредитними установами залишаються і досі специфічними, а Україні необхідні зовнішні кошти, які слід використовувати для розвитку національної економіки. Відсутність фінансування з боку міжнародних фінансово-кредитних установ позначається й на надходженні приватного капіталу в Україну.[260]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, 97
