Слід відзначити, що з кінця 70-х років ХІХ ст. кредитні установи Києва зайняли перше місце в Україні та зберігали його до Жовтневої революції. [209] Взагалі на банки міста у 1882 р. припадала третина всього балансу кредитної системи України.[210] У зв’язку з економічною кризою в середині 70-х та на початку 80-х років, а також внаслідок заборони урядом відкривати нові банки в Києві в період 1872-1882 рр. нові кредитні установи не відкривалися. Однак вже у 1883 р. була заснована Київська філія Селянського поземельного банку. Метою створення Селянського поземельного банку було кредитування селян. Основним завданням банку проголошувалося створення класу дрібних власників. Клієнтами банку за статутом 1883 р. були: 1) сільські товариства; 2) товариства, які складались з 30-х господарів; 3) окремі селяни. Селянський поземельний банк міг тільки видавати позики селянам під землю, яку вони купували за узгодженням з банком та власником землі, а й видавати позики під землю, що купувалася без сприяння банку, для виплати приватним особам та приватним кредитним закладам боргів. Позики видавалися на значні терміни, так, короткостроковими вважалися ті, що видавалися на 28 років включно, довгострокові позики – більше 28 років.[211] Саме завдяки роботі відділень Селянського поземельного банку українське село отримало значний відсоток власників землі.
Окремим видом банківських установ були сільські банки, що також відноси нилися до банків місцевого самоврядування. Для створення сільського банку необхідно було внести до статутного капіталу згідно “Правил про порядок і мови заснування сільських банків, нагляду за рими і припинення їх діяльності” та “Нормального статуту сільського банку” не менше 300 крб як однією, так і кількома сільськими громадами. При цьому до статутного капіталу могли бути направлені кошти земської управи та пожертвування приватних осіб. Не дивлячись на незначну суму статутного капіталу, необхідного для створення сільського банку, процедура затвердження статуту проходила всі етапи: земська управа, губернія, Міністерство внутрішніх справ та Міністерство фінансів. Затвердження статуту сільського банку відносилось до виключної компетенції міністра фінансів.[212] Однак ці банки відіграли помітну роль у формуванні кредитної системи України. Слід згадати, зокрема, Олександрівський сільськогосподарський банк Сумського повітового земства, який розпочав свою діяльність у 1885 р. Своєю появою він завдячує відомому меценату мільйонеру-цукрозаводчику І.Г. Харитоненку, почесному громадянину м. Сум, який вніс у статутний капітал цього банку 50 тис крб з єдиною умовою, що цей банк буде кредитувати розвиток сільського господарства повіту.[213] Не виключено, що саме завдяки політиці підтримки селянина, яку проводив Селянський поземельний банк, та поступовому розвиткові сільських банків саме в Україні земельна реформа П.А. Столипіна отримала найбільшого успіху.
У 1885 р. було створено Міське кредитне товариство, пізніше – філія Дворянського земельного банку, а в 1896 р. – філія Полтавського земельного банку. Нові установи не мали безпосереднього відношення до комерційного обігу та здійснювали, головним чином, іпотечні операції. Зокрема, Державний дворянський земельний банк створювався для видачі довгострокових позик помісним дворянам землевласникам під заставу їх земельної власності. Фактично, метою його створення було намагання уряду підтримати поміщицьке господарство, оскільки банк мав державну форму власності, хоча і займався комерційними операціями.
На Правобережній Україні відділення банку було відкрите лише у Києві. Слід зауважити, що відкриття цього банку супроводжувалося негативним ставленням до нього деяких свідомих урядовців, які також були дворянами. Так, Вітте С.Ю. зазначав, що відкриття такого дворянського банку можна віднести до „спроб збагачення” дворянських кишень за рахунок державної казни, тобто за рахунок народних грошей”.[214] Довгострокові позики, що надавалися дворянам, мали забезпечуватися заставою землі. Позики видавались у розмірах, які допомагали б дворянству вирівнятися, а саме: дворяни одержували на руки 60% вартості заставлених маєтків, у виключних випадках дозволялося видавати 75% вартості.[215]
Це був період, коли поряд із промисловими конгломератами виникали і великі банківські монополії. Стрімко відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, народжувався і міцнів фінансовий капітал, який відігравав все більш помітну роль в економіці України і всієї Росії. Типовим явищем був взаємозв’язок російського капіталу та промисловості України. Зокрема, з цукровою промисловістю був пов’язаний Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донський банки; з експортом хліба – Російський для зовнішньої торгівлі банк, Азовсько-Донський, Об’єднаний банки. Вугільну промисловість фінансували Азовсько-Донський, Російсько-Азіатський, Міжнародний банки; суднобудування в Миколаєві – Міжнародний і Російсько-Азіатський банки. Разом з тим вони активно фінансували промислове виробництво і в інших районах країни. Магнати капіталу, що діяв на Україні (Адаков, Дитмар, Ясюкевич, Харитоненко, Терещенко, Алчевський, Бродський, Гальперин, Ярошинський та ін.), водночас були членами правлінь і рад столичних банків, всеросійських монополістичних об’єднань.[216]
Протягом 1895-1897 рр. в Російській імперії було проведено грошову реформу. Активну участь у підготовці та проведенні економічної реформи брали представники Київської економічної школи (зокрема, А.Я. Антонович - професор політекономії та поліцейського права Київського університету). Запроваджено курс на індустріалізацію країни, який базувався на введенні твердої валюти та золотого монетаризму. Все це сприяло подальшому розвиткові капіталізму та зміцненню Російської імперії, в тому числі, і Правобережній Україні.
Була проведена реорганізація Державного банку. Новий статут Державного банку, затверджений у червні 1894 р. і введений у дію з початку 1895 р., закріплював основну мету діяльності банку – полегшення грошових оборотів і сприяння за допомогою короткострокового кредиту вітчизняній торгівлі, промисловості і сільському господарству, а також зміцнення грошової кредитної системи. Основний капітал банку був збільшений до 50 млн крб, а резервний – до 5 млн крб. Враховуючи те, що акціонерні комерційні банки отримували позики та зберігали свою вільну готівку в установах Державного банку, останній з 90-х років остаточно перетворився в центральну кредитну установу держави. У 1894 р. в Києві відкрилася філія Руського банку для зовнішньої торгівлі, операції якої були пов’язані переважно з виробництвом та продажем цукру. Пізніше він зайняв перше місце серед кредитних установ Києва.[217] Значну роль у кредитних операціях грали також банківські контори, які з’явилися в Києві в 90-х роках ХІХ ст. Першу таку контору заснував у 1892 р. Гальперін, однак вже у 1896 р. внаслідок банкрутства вона припинила своє існування. Незабаром з’явились страхові товариства.
Наприкінці ХІХ ст. в Києві діяли 12 банкірських контор, 18 позиково-ощадних кас, 4 позичкові каси та інші кредитно-фінансові установи. Професор В.А. Лебедєв у своєму підручнику з фінансового права писав: „в сучасному суспільстві все більше і більше отримують розвитку різні товариства взаємної допомоги, удовичі, емеритальні та інші каси. Все це можна розглядати як самостійні установи з фінансовим характером. Сюди ж відносяться промислові товариства, що існують на приватні кошти, але мають важливе для держави значення, так, наприклад, великі промислові компанії, особливо залізнодорожні; банківські установи; вони мають своє фінансове господарство і сприяють досягненню відомих державних цілей, сприяючи обігу народних капіталів”. [218]
Фінансово-банківські організації Києва розповсюдили свій вплив далеко за межі Південно-Західного краю та по окремих операціях набули всеросійського значення. Значно розширилася діяльність товариства цукрозаводчиків, правління якого перебувало в Києві.[219] Економічний підйом Росії в кінці ХІХ ст. сприяв розширенню мережі банків в Києві. В середині 1898 р. відкрилася київська філія Московського купецького банку. Значно збільшилися обсяги операцій банків. На 1 січня 1900 р. дисконт і позички всіх банків міста досягли 92 954 тис крб, а вклади та поточні рахунки – 403 809 тис крб.[220]
У Галичині під владою Австро-Угорщини діяли філії австро-угорських банків. У кінці ХІХ ст. були також засновані перші українські ощадні каси: „Віра” – в Перемишлі 1894 р.; кредитове товариство „Дністер” у Львові 1895 р., Крайовий Союз Кредитовий у Львові 1989 р.[221]
Після кризи 1899–1903 рр. в діяльності банків відмічався певний підйом. У 1902 р. відкрилася філія пов’язаного з іноземними капіталами та торговими фірмами Петербурзького облікового та ощадного банку. З кожним роком банки розширяли свій вплив на промисловість. Зокрема, київська філія Руського банку для зовнішньої торгівлі разом з Русько-Азіатським банком у 1911 р. придбали у цукрозаводчика Бродського декілька заводів. Невдовзі Руський банк для зовнішньої торгівлі, що обслуговував 14 заводів, став їх повновладним господарем.
Починаючи з кінця ХІХ ст. Київська контора державного банку також кредитувала переважно цукрову промисловість та в значно менших розмірах – хлібну торгівлю та мукомольну промисловість.[222] На банки Києва приходилося 29% всього дисконту та позичок банків України та 31% вкладів та поточних рахунків. В цілому, станом на 1913 р. в Україні налічувалося 450 кредитно-фінансових установ. Працювало 3 контори Державного банку та 19 його філій. Були зареєстровані 4 ломбарди, 57 міських громадських банків, 112 казначейств, 455 товариств взаємного кредитування.
Перша світова війна не зупинила росту мережі банківських установ. Так, 1 травня 1915 р. концерном власників цукрових заводів Бродських був відкритий Міський торгівельний позичково-промисловий банк, що здійснював багатомільйонні операції. У 1916 р. виникло ще декілька банків: Дніпровсько-Донецький, філія Азовсько-Донського комерційного банку, а у 1917 р. – філія Промислового банку („Юнкер”) та „Украінбанк”. На кінець 1917 р. в Києві нараховувалося 35 банків або їх філій і, крім того, багато установ малого кредиту. Про обсяг основних операцій кредитних установ свідчить той факт, що на 1 грудня 1916 р. їх вклади та поточні рахунки складали майже 214 млн. крб, дисконт та позички – 221 млн крб.[223] Помітну роль відігравали банкірські контори, яких нараховувалося достатньо багато, в тому числі і в Києві. Петербурзький міжнародний банк мав 35 філій в Україні, Азовсько-Донський банк – 23 філії, Дворянський земельний банк – 7 філій, Селянський поземельний банк – 9 філій.
Отже, у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. у Російській імперії поступово була створена капіталістична кредитна система, яка очолювалася Державним банком, що перебував у підпорядкуванні Міністерства фінансів. Банківський сектор був представлений як державними кредитними установами - Селянським поземельним та Дворянським земельним банками, які через мережу своїх філій сприяли розвитку капіталістичних відносин на Правобережній Україні, так і комерційними банками, що створювалися на акціонерних засадах.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, 97
