дощ?» – отримаємо відповідь – «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної
істини немає, істина завжди конкретна.
49.Поняття практики, її форми та роль в пізнанні
Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована
діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних
об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється працею і
мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано –
через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових
матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання.
Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина
філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо,
питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного
питання філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до
матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким,
яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би
рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або
піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається
агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином
посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є
насправді.
Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й
об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а
матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.
Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в
коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства
об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання
має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і
насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на
основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити
разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.
50. Наукове та буденне пізнання їх особливості. Специфіка і структура
наукового пізнання.
Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті
якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для
суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності
вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного
знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на
суспільну практику.
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з
досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній
обробці, тобто сформульованого певною мовою. Емпіричні знання спираються на
емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів,
записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.
Теоретичне пізнання – це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання
має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні
закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не
тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Теоретичне знання
включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії.
Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті
загального закону і може передбачити майбутнє.
Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання
виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них.
Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне – емпіричне.
Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою,
яка є основою пізнання і критерієм істини.
51. Діалектика як найзагальніша теорія розвитку та пізнання. Об`єктивна та
субєктивна діалектика. Структура субєктивної діалектики.
Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних
значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом
зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва – від
грец. діалего – веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика – це
своєрідний і єдино правильний метод пізнання.
Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула
високого інтелекту-ального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу,
переконання вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки.
Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно
рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового.У
філософів різних часів і епох – від античних до класиків німецької
філософії – було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її
концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої
теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в
об'єктивно-ідеалістичній формі.Саме як система діалектика являє собою
єдність принципів, законів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два
види діалектики – об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб'єктивну,
яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної діалектики.
Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції – світоглядну та
методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу:
розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків – на відміну від метафізики,
яка розглядає все сталим, незмінним.Принципи діалектики – вихідні,
об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності
предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові.
До основних принципів діалектики належать:
— принцип розвитку,
— принцип об'єктивності;
— принцип детермінації;
— принцип тотожності об'єктивної і суб'єктивної діалектики;
— принцип взаємозв'язку.
52.Взаємозв’язок та розвиток як визначальні принципи діалектики.
Основные принципы диалектики:
1) Принцип универсальной взаимосвязи и взаимодействия. Связь - это такое
отношение
между двумя процессами, при котором изменение в первом сопровождается
изменениями
в другом. Все в мире взаимосвязано между собой; Всеобщая мировая связь
непрерывна и
вечна. Каждому структурному уровню материи соответствуют свои органы связи.
Сущ.
связи м/у основными структурными уровнями материи, м/у различными формами
движе-
ния материи. Закон - существенная, необходимая, устойчивая, постоянно
повторяющаяся
связь м/у явлениями.
2) Принцип развития: Мир рассматривается не из готовых законченных
предметов, а
представляет собой совокупность процессов. Предметы, кажущиеся
неизменяемыми на-
ходятся в непрерывном изменении, возникают и уничтожаются. Из всех
процессов
скла-
дывается движение как атрибут материи. Хар-ки отдельных сторон движения:
- развитие
- круговорот
- прогресс
- регресс
- самодвижение
- саморазвитие
Черты развития:
? необратимость
? обновление
? преемственность
? направленность
? цикличность
? объективность
? всеобщность
? противоречивость
3) Принцип детерминизма
4) Принцип объективности рассмотрения
5) -//- конкретности истин.
53.Сутність закону єдності та боротьби протилежностей.
З-н единства и борьбы противоположностей.
Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие
силы развития. В основе всякого саморазвития лежит единство и борьба
противоположностей. Этот з-н раскрывается через след. категории:
- Тождества
- Различие
- Противоположность
- Противоречие
- Единство и борьба
Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений.
Различие - это момент изменчивости явлений. Тождество и различие
диалектические хар-ки любого изменяющегося предмета. Диалектические
противоположности - такие стороны, тенденции целостного
изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно
предполагают друг друга. Диалектическое противоречие - сложное
взаимоотношение м/у противоположностями. Диалектические противоречия не
лежат на поверхности явлений, а связаны с глубинной сутью
предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:
1) Тождество
2) Несущественное различие
3) Существенное различие.
4) Конфликт.
5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых
противоположностей. Противоречие не сущ. как пара замкнутых
противоположностей, а рассматривается в контексте различных взаимосвязей.
Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их бытие от
возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно,
временно, относительно преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в
результате борьбы. Противоречия бывают внутренние и внешние, основные и не
основные, в обществе антагонистические и неантагонистические.
Антагонистические противоречия - противоречия м/у соц. группами с
непримиримыми интересами.
54.Діалектичні протиріччя їх різновиди та розвиток
Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие
силы
развития. В
основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей.
Этот з-н
раскрывается
через след. категории:
- Тождества
- Различие
- Противоположность
- Противоречие
- Единство и борьба
Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений.
Различие - это
момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические хар-ки
любого
изменяющего-
ся предмета. Диалектические противоположности - такие стороны, тенденции
целостного
изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно
предполагают друг
друга. Диалектическое противоречие - сложное взаимоотношение м/у
противоположностями.
Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с
глубинной сутью
предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:
1) Тождество
2) Несущественное различие
3) Существенное различие.
4) Конфликт.
5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых
противоположностей.
Противоречие не сущ. как пара замкнутых противоположностей, а
рассматривается в
контексте
различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют
их
бытие от
возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно,
временно,
относительно
преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30
