теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від
думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром
уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.
У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ
ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває
натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола
Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм,
а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів
мислителів Відродження.
Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да
Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з
них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому
значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою»
філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії
теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в
усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в
1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей
сконструював термометр, Копернік створює геліоцентричну систему. Це були
успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-
трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними
конструкціями.
16.Соціальні теорії єпохи Відродження (Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Кампанелла)
Эпоха Возрождения XV - XVIII вв. - период ранней стадии кризиса феодализма
и зарождения буржуазных отношений. Термин "Возрож-дение" употребляется для
того, чтобы обозначить стремление веду-щих деятелей этого времени возродить
ценности и идеалы античности, однако в этом значении термин "Возрождение"
следует трактовать весьма условно. Возрождение на деле означало поиск
нового, а не реставрацию старого. Наследием для мыслителей и деятелей
Возрождения было средневековье. Объективно эпоху Возрождения следовало бы
характеризовать как эпоху перехода, потому, что она является мостом к
системе общественных отношений и культуре Нового времени. Именно в эту
эпоху закладываются основы буржуазных общественных отношений, получают
развитие науки, меняются отношения церкви и государства, формируется
идеология секуляризма и гуманизма. Важнейшей отличительной чертой
мировоззренческой эпохи Возрождения является ориентация на человека. В
Возрождение на передний план выходит светская жизнь, деятельность человека
в этом мире, ради этого мира, для достижения счастья человека в этой жизни,
на Земле. Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как
антропоцентрическое. Центральная фигура не Бог, человек. начало всех вещей,
человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат
деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть
ничем ограничен. Ему все по плечу, он может всё. Эпoxa Возрождения
характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и
самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостность,
свободомыслие становятся отличительными качествами передового человека того
времени. Мировоззрение людей эпохи Возрождения носит ярко выраженный
гуманистический характер. Человек в этом мировоззрении истолковывается как
свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Бог, по мнению
мыслителей данной эпохи, дал человеку свободную волю, и теперь человек
должен действовать сам. В философии этой эпохи значительно ослаблены мотивы
греховной сущности человека, испорченности его природы. Основная ставка
делается не на помощь Божию, а на собственные силы человека. Оптимизм, вера
и безграничные возможности человека присущи философии этой эпохи. Важным
элементом мировоззрения является также культ творческой деятельности. В
эпоху Возрождения материально-чувственная деятельность, в том числе и
творческая, приобретает своего рода сакральный характер в ходе ее человек
не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту.
Именно тогда появляется в философии идея прометеизма - человек как сотворец
мира. В человеке имеет значение не только его духовная жизнь, человек - это
телесное существо. И тело - это не оковы души, которые тянут ее вниз.
Телесная жизнь сама по себе самоценна. С этим связан широко
распространенный в эпоху Возрождения культ Кра-соты. В эпоху Возрождения
философия вновь обращается к изучению природы. Это обусловлено развитием
производства и науки. Итак, философия в эпоху Возрождения воспринималась,
прежде всего, как натурфилософия, философия природы. На смену теизму
приходит пантеизм ("Бог во всем"). Христианский Бог утрачивает
трансцендентный, надприродный характер. Одним из заметных философов того
времени был Николай Кузанский. Как и большинство философов его времени, он
ориентировался на традицию неоплатоников. Николай Кузанский отвергает
античный дуализм и заявляет, что единому ничто не противоположно - Единое
есть всё. Эта философ-ская установка служит основой для пантеистического
мировоззре-ния. Из утверждения, что единое не имеет противоположности,
Кузанский делает вывод, что единое тождественно беспредельному,
бесконечному. Бесконечное - это то, больше чего ничего быть не мо-жет.
Поэтому Кузанский называет его максимумом, единое же - это минимум.
Центральным пунктом философии Николая Кузанского яв-ляется учение о
совпадении противоположностей - абсолютного максимума и абсолютного
минимума. Абсолютный максимум един-ствен, потому что он есть все, в нем все
есть, потому, что он - высший предел. Так как ему ничто не противостоит, то
с ним в то же время совпадает минимум, а максимум тем самым находится во
всем. Этот абсолютный максимум, по Кузанскому, есть Бог. Кузанский
фактически устраняет принцип творения мира Богом. 0н представляет отношения
мира и Бога как отношения целого и части. Бог, с точки зрения итальянского
философа, - это "бесконечный максимум", а бесконечный мир, Вселенная - это
"ограниченный максимум". Ограниченный максимум произошел от абсолютного
максимума не вследствие сверхъестественного творения, а посредством
ограничения, поскольку все конечные или ограниченные вещи находят свое
место где-то между абсолютным максимумом и абсолютным минимумом. Кузанский
прибегает к понятию свертывания и развертывания мира. Кузанский вводит
неоплатоническое понятие "Душа мира", "Дух вселенной". Душа мира должна
рассматриваться как универсальная форма, заключающая в себе все формы, что
есть в действительности. Вводится идея отсутствия у мира стабильного цент-
ра, каким в средневековой космологии считалась Земля. Идеи Николая
Кузанского и Коперника развил и углубил Джордано Бруно. Он открыто порывает
с геоцентрической концепцией устройства мироздания. По его мнению, дви-
жущаяся вокруг своей оси и вокруг Солнца Земля - лишь ничтожная пылинка в
беспредельном мироздании. Идеи Николая Кузанского и Джордано Бруно зало-
жили основы для развития философии и естествознания Нового времени.
17.Формування філософського мислення нового часу. Ф.Бекон і його роль у
розробці емпіризму та індуктивного методу пізнання.
Ф. Бекон (1561 – 1626рр.) – родоначальник нової форми англійського
матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він
сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності
речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну
внутрішню силу, «напругу», матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій
Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших
філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний
спокій перетворюється на рух, і навпаки?
Ф. Бекон обгрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього
принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає
його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу
наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про
світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх
властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і
невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру
та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.
Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі
експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ,
але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав
існування двох істин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав
прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-
промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона е
«Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на противагу основної праці
Арістотеля «Органон»).
18.Філософські погляди Р.Декарта
Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала
філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець
дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему
на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії,
душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних
субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав
мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне
поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І
справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від
одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю
субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію,
тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно
і апріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення
про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і
непогрішимий, вважав Декарт). Другий – правильно розуміючи якісну
відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував
можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як
єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму,
визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але
не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних
понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30
